наснився дивний сон. Уві сні його мучила несамовита заздрість. Він давно не бачив настільки реального сновидіння.
Правду кажучи, до того часу Цкуру не розумів, як це – відчувати заздрість. Теоретично він, у принципі, розумів, як вона з’являється. Це відчуття виникає тоді, коли хтось володіє здібностями, якостями чи статусом, якими ти сам не володієш, чи (видається, що) оволодів ними без зусиль. Скажімо, заздрість відчуваєш, коли бачиш в обіймах іншого дівчину, в яку ти шалено закоханий. Завидки, ревність, жаль, крах надій, лють.
Однак Цкуру не пригадував, щоб він колись відчував заздрість. Він ніколи не прагнув чиїхось здібностей чи якостей, ніколи не закохувався до нестями. Нікого не обожнював, нікому не заздрив. Звісно, він може багато чим собі дорікнути. Він не без недоліків. Якщо запитають, він може навіть їх перерахувати. Можливо, вийде не довжелезний список, але там напевне буде більше, ніж кілька рядків. Проте і його закиди собі, і недоліки замикалися на ньому самому. Це не було щось таке, що вимагало кудись іти і чогось добиватися. Принаймні дотепер.
У тому сні він понад усе прагнув однієї жінки. Хоча не було зрозуміло, хто це. Вона була лише існуванням. А ще вміла відокремлювати душу від тіла. Володіла такою незвичайною здатністю. «Можу тобі дати одне з двох, – каже вона Цкуру, – або тіло, або душу. Але обох ти мати не можеш. Тому я хочу, аби ти зараз вибрав. Бо те інше я маю віддати іншому», – каже вона. Але Цкуру прагне її всю. Він не може віддати одну з її половин якомусь іншому чоловікові. Цього він не витримає. «Якщо так, то мені не потрібне ні те, ні інше», – хоче сказати він. Але не може. Він не може ні піти в атаку, ні відступити.
У цю мить Цкуру відчув несамовитий біль – наче чиїсь величезні руки заходилися туго викручувати його тіло. Рвалися м’язи, стогнали кістки. Жахлива спрага висушувала всі клітини тіла. Тілом трусило від люті. Люті від того, що комусь мусить віддати половину жінки. Вичавлена з його кісткового мозку лють сочилася густою рідиною. Легені перетворилися на зіпсований ковальський міх, а серце загупало так швидко, як мотор автомобіля з витисненими до підлоги педалями газу, і погнало темну здиблену кров до найдальших кінців тіла.
Цкуру прокинувся, сильно здригаючись. Минуло трохи часу, перш ніж він зрозумів, що то був сон. Він здер із себе мокру від поту піжаму і витерся рушником. Але як сильно він не тер, відчуття ослизнення не зникало. І тоді він зрозумів. Точніше, відчув. Ось це і є заздрість. Коли хтось хоче забрати у нього душу або серце (чи обидва) його коханої.
Заздрість (наскільки Цкуру зрозумів уві сні) – це найрозпачливіша в’язниця у світі. Адже невільник замикає себе туди сам. Це не хтось інший щосили намагається його туди запроторити. Ні, в’язень заходить туди з власної волі, замикає зсередини замок і викидає ключ через ґрати. І про його невільництво не знає жодна душа у світі. Звісно, в’язень міг би вийти на волю, якби наважився. Тому що в’язниця – у його серці. Але він не наважується. Його серце тверде, як мур. І саме це є суттю
