Акіта, мав білу шкіру і довгі пальці.[10] Не пив алкоголю (як, зрештою, і Цкуру), умів відрізнити музику Мендельсона від Шуберта (Цкуру це було не під силу). Був страшенно сором’язливим, і коли в одному місці збиралося більше трьох людей, волів, щоби на його присутність не звертали уваги. На шиї у нього був давній глибокий шрам від ножової рани завдовжки десь із чотири сантиметри, який надавав загадкового акценту його м’якій постаті.
Оце навесні Хайда приїхав до Токіо з Акіти й оселився у гуртожитку неподалік університету, однак іще не встиг ні з ким ближче потоваришувати. Коли хлопці побачили, що мають багато спільного, почали проводити разом багато часу. Незабаром Хайда почав заходити до Цкуру в гості.
– Розкішні апартаменти! Важко повірити, що тут живе студент, – Хайда не міг стримати свого захоплення під час перших відвідин.
– Мій батько займається нерухомістю в Наґої, і його фірма має у власності кілька об’єктів і у Токіо, – пояснив Цкуру. – Якраз оця квартира пустувала, і мені дозволили в ній жити. До мене тут жила старша сестра. Коли я вступав, вона саме завершила навчання в університеті. Квартира зареєстрована на батькову фірму.
– То твоя родина заможна, еге ж?
– Більш-менш. Правду кажучи, я зовсім не знаю, заможні ми чи ні. Думаю, що батько також не знатиме, поки не збере докупи головного бухгалтера, адвоката й податкового та інвестиційного консультантів. Як наразі здається, у нас немає фінансової скрути. На щастя, завдяки цьому я можу тут мешкати.
– Але цей бізнес тебе не цікавить, так?
– Так. У цьому бізнесі треба переливати капітал з одного місця в інше, з іншого – ще в інше, постійно щось кудись треба переливати. Я не маю здібностей до такої неспокійної роботи. Ми з батьком різні за темпераментом. Мені комфортніше впевнено і крок за кроком споруджувати залізничні станції, хоч і не зароблю на цьому багато грошей.
– Чітко окреслений інтерес, – сказав Хайда. І засміявся.
Цкуру Тадзакі так і не переселявся зі своїх апартаментів з окремою спальнею у кварталі Джіюґаока. Розпочавши після університету працювати у залізничній компанії з головним офісом на Шінджюку, він продовжував жити у тій самій квартирі. Коли Цкуру виповнилося тридцять, він поховав батька. Квартира офіційно стала його. Батько, очевидно, від самого початку планував віддати її синові, бо вже давно переоформив її на Цкуру. Батьківську справу успадкувала старша сестра з чоловіком, тому Цкуру міг і далі проектувати залізничні станції, не переймаючись, що там у Наґої. Як завжди, він приїжджав до рідного міста надзвичайно рідко.
Коли він був у Наґої на похороні, то думав, що, може, раптом хтось із четвірки прийде попрощатися з покійником. Як йому поводитися, що говорити, якщо так трапиться? Але ніхто не з’явився. З одного боку, він відчував полегкість, а з іншого – йому було трохи сумно. Цкуру остаточно утвердився в думці, що цьому вже кінець. Того, що було, не повернути. Та й їм усім уже стукнула
Акіта – префектура, що лежить на півночі острова Хоншю, на узбережжі Японського моря. Багата на опади, тому мешканці отримують менше сонця.
