нього змінювала свою природу.
Упродовж п’яти місяців після повернення до Токіо Цкуру перебував на порозі смерті. На краєчку бездонної темної прірви він облаштував собі скромний прихисток й існував там на самоті. Це було небезпечне місце, де, лиш перевернувшись уві сні на інший бік, можна було зірватися у провалля небуття. Але страху він не відчував зовсім. «Як тут легко можна впасти», – думав він. Та й усе.
Скільки сягало око, навколо простягалася всіяна кам’яними брилами пустеля. Без краплини води, без клаптика трави. Без барв і без найменшого натяку на світло. Без сонця, місяця і зірок. Напевно, і без керунку. Тільки химерні сутінки, котрі на якийсь час змінювала бездонна темрява. Для істоти, що відчуває і мислить, це був край світу. Хоча водночас і місце достатку. Коли наставала пора сутінків, до Цкуру зліталися гостродзьобі птахи і без жалю виривали його м’ясо. Та коли землю оповивала темрява, хижаки зникали і в тиші те місце заповнювало порожнини у його тілі іншою речовиною.
Цкуру не міг ані знати, що це за нова речовина, ані погодитися чи відмовитися від неї. Зграєю тіней вона вмощувалася в його тілі і щедро нерестилася тінями. Коли врешті темрява відходила і поверталися сутінки, птахи зліталися знову видзьобувати його м’ясо.
Тоді, будучи собою, він одночасно собою не був. Будучи Цкуру Тадзакі, водночас не був ним. Коли терпіти ставало несила, він залишав своє тіло. І з безболісного місця спостерігав за Цкуру Тадзакі, котрий терпів біль. Якщо сильно зосередитися, то це не є неможливим.
І тепер це відчуття інколи у ньому оживає. Залишати себе. Споглядати свій біль як біль іншого.
Вийшовши з бару, Цкуру запросив Сару повечеряти.
– Може, тут поблизу перекусимо? Можна й піцу.
– Я ще не голодна, – відповіла Сара.
– Ну, то, може, ходімо до мене? – запропонував Цкуру.
– Вибач, щось у мене сьогодні на це немає настрою, – ніяково, однак чітко відказала вона.
– Це тому, що я плів такі дурниці? – спитав Цкуру.
Вона легенько зітхнула.
– Ні, не тому. Я просто хотіла би трохи подумати. Про різне. Тому сьогодні мені краще просто піти додому.
– Добре, – сказав він. – Я радий, що зміг сьогодні тебе побачити й поговорити. Треба було розмовляти про щось веселіше.
Вона спочатку нічого не відповіла. Потім наважилася:
– Запросиш мене колись іншим разом, добре? Звичайно, якщо захочеш.
– Звісно, запрошу. Якщо це не буде для тебе завадою.
– Ні, для мене це зовсім не завада.
– Гаразд, – відказав Цкуру. – То я тобі напишу.
Вони попрощалися біля входу в метро. Кожен рушив до себе додому: вона піднялася ескалатором на лінію Яманоте, а він, спустившись сходами, сів на лінію Хібія. Обоє думаючи про своє.
Звісно, Цкуру не знав, про що міркувала Сара. А того, про що він сам тоді думав, Сарі сказати не міг. Бувають такі речі, яких не можна відкривати іншим за жодних
