що ж, мабуть, усі разом кудись пішли. Через їхніх родичів він переказав звістку про свій приїзд і вирішив пройтися містом. Згаяв час, переглянувши у кінотеатрі торгового кварталу якийсь малоцікавий фільм. Повернувшись додому, повечеряв із родиною і ще раз спробував зателефонувати. Ніхто з друзів додому ще не прийшов.
Наступного дня перед полуднем він знову зателефонував, однак так само нікого не застав. Він укотре переказав вітання. Попросив йому перетелефонувати, коли вони повернуться. «Добре, ми перекажемо», – відповідали йому у слухавку родичі друзів. Але щось у тоні їхнього голосу збентежило Цкуру. Першого дня він не зауважив, але їхні голоси звучали не так, як завжди. Хлопець відчув, що з ним чомусь уникають спілкування як зі своїм добрим знайомим. Здавалося, що розмову хочуть якнайшвидше завершити. Особливо його вразив холодний тон старшої на два роки сестри Білої. Цкуру відчував у ній братню душу (вона не була такою разючою красунею, як її молодша сестра, та все одно дуже вродливою), коли телефонував Білій, зазвичай обмінювався з нею жартівливими фразами. Принаймні вони завжди сердечно віталися. Однак цього разу дівчина аж до непристойності квапливо поклала слухавку. Після цих телефонних розмов йому почало здаватися, що він став носієм якоїсь особливо небезпечної хвороботворної бактерії.
«Мабуть, щось трапилося, – подумав хлопець. – Поки його не було, тут щось сталося, і тому люди намагаються триматися від нього на віддалі. Найімовірніше, щось недобре, і таке, чого не мало би трапитися. Але що це було? Що це могло би бути?» – скільки він не мізкував, на думку нічого не спадало.
У грудях залишалося таке відчуття, ніби він заковтнув твердий шматок чогось неїстівного. І несила йому це ані викашляти, ані перетравити. Цілий день він чекав телефонного дзвінка, не виходячи з дому ні на мить. Ні на чому не міг зосередитися. Адже він кілька разів усім переказав через родичів, що повернувся до Наґої. Якби було так, як завжди, телефон уже давно би задзеленчав і звідти залунали б веселі голоси. Але апарат продовжував невблаганно мовчати.
Під вечір Цкуру вирішив зателефонувати ще раз. Однак передумав. Може, всі насправді вдома? Може, вони вдають, що кудись пішли, бо не хочуть із ним спілкуватися? Може, вони попросили родичів сказати, що їх немає вдома, якщо телефонуватиме Цкуру Тадзакі? Очевидно тому голоси родичів звучали так на диво ніяково.
Але чому?
На гадку не спадала жодна причина. Попереднього разу всі збиралися на травневі свята. Коли настав час від’їжджати, всі четверо не полінувалися провести його на вокзал. І так розмахували на прощання руками, наче проводжали солдата на далекий фронт.
Після цього він написав кілька листів до Синього. Листування для них стало звичкою частково з огляду на те, що Біла мало тямила у комп’ютері. Синій зобов’язався бути для них за головного поштаря і давав усім читати листи від Цкуру, який, відтак, не марнував часу на писання чотирьох майже однакових текстів. У листах Цкуру переважно розповідав про своє життя у Токіо. Що там бачив, що пережив, що відчуває. Чого би не робив, куди би не ходив, завжди думав, що класно було би, якби
