злості могло б вистачити й на десятьох. Завжди був лихим і похмурим, мав напоготові слівце-друге:
– Ще й тебе скрутить, зажди! – кинув під зав’язку в обличчя й бабі Світлані.
Лебезуниха промовчала, бо цей чоловічина міг і стусана в плечі дати. Відтоді приходила до Клави хіба крадькома, коли Макс і Марина йшли на роботу: підсовувала до курника великий дерев’яний ящик і, тихо сопучи, вилазила на дах. Далі рачки, аж під колінами вгиналася бляха, – до вікна. Там, де раму замикали шпінгалетом, Світлана проколупала ножем невелику канавку, аби можна було підважити стального язичка й відкрити. Коли в кімнаті біля вікна стояло крісло, стара без клопоту злазила досередини. Та якось Макс, затуливши рукавом носа, зайшов у кімнату й забрав його. З того часу Світланині здибанки з колежанкою почали супроводжуватися роздратованим буркотінням – адже їй тепер доводилося або стояти, або сидіти на підлозі.
– Що нового, Свєтю, між людьми? – запитала баба Клава, коли її подруга вмостилася під стіною.
– Або то люди? Коли б ти тільки подивилася на них… Живуть, як сновиди. Зранку повні вулиці їх – мов жебраків – згорблених, понуркуватих, сумних. Сірома, та й годі… Сунуть на роботу, немов барани на м’ясокомбінат, біля тролейбусів пхаються. А ввечері все п’яне в дим. Позаливають сліпаки та й тішаться, що вже зовсім близько до комунізму. Отаке-то…
– Суєта… – озвалася басовито Клавдія згори.
– Так-так, саме так, дорогенька моя. Ох, як згадаю, з якими людьми прожили своє дитинство ми, соромно дивитися на теперішній світ.
– Ми? – луною здійнявся попід стелю Клавин напівшепіт.
Про що вона могла думати, лежачи на тих облуплених дверях, хіба лише сам Господь міг відати.
– Еге ж, Клавцю, ми з тобою. Чи тобі, може, здається, що ти й не жила зовсім, га?
– Чому ж ні? Я й зараз… ще себе почуваю… майже молодою, – відповіла баба Клава.
Лебезуниха не витримала й захихотіла, здригаючись усім тілом:
– Ой ти, стара торбо! Мовчи вже про свою молодість.
– Мені сьогодні зранку здалося, що піді мною – не двері, а щось таке нетривке, рухливе, мов човен або вітрильник, – заговорила тихо й меланхолійно баба Клава, не звертаючи уваги на сміх своєї подруги. – Я майже відчула, як він, цей мій химерний корабель, хитається на воді, як гойдають його морські хвилі, як плюскотить під його днищем течія. І ти знаєш, Свєтю, я подивилася на стелю, оці обдерті стіни, на ці магазинні шпалери – а їх нема! Нема і квит! Замість того – світло-голуба далечінь, білі хмарки у високості, чайки на їхньому тлі – і вітер, ві-і-ітер волі. Так гойдало мене довго-довго, і я згадала, Світланко, як ми мріяли відпливти отак-от чимдалі звідси – в далеку Америку. Щоб не бачити більше ані оцих злиднів, ані цих безталанних людей, ані зайд, котрі приходять і відходять, котрі товчуться на цій землі, й від того нема тут ні щастя, ні добра. Ти пригадуєш, як ми про це мріяли? Як ми хотіли до тієї Америки?!
– Пригадую, Клавцю.
– Як ми рвалися до тих Штатів!
