стара й болісно зітхнула. – Вже давно нема. Я забула тобі сказати: коли Максим будував курника, то знайшов кості.
Лебезуниха дивилася на співрозмовницю виряченими очима, вони, здавалося, повилазять з орбіт. Бабині порепані долоні помітно тремтіли.
– …І Максим виніс їх. А тоді якось одного дня запитав мене: «Пані Огром’як, чиї то могли бути кості? Чи, бува, не отого фріца, котрого розшукувала родина з Німеччини?»
– І що ти відповіла на те?
– Я йому сказала: «Ти, Максиме, так само тямиш на костях, як баран на зорях. Із таким самим успіхом це можуть бути кості того жида Шмойля, що пустив тебе на світ!»
– А він?
– Макс обіклав мене лайкою, сказав, що він ніякий не жид, і назвав старою відьмою. А потім ще додав: його зовсім не дивує той факт, що під моїми вікнами валяються покійники.
– Що він знає про Войцеха? – вирвалось у баби Світлани. Вона стрепенулася і витягла догори шию, ніби намагаючись побачити вираз Клавиного обличчя.
– Нічого. Там ростуть півонії.
Гюнтер любив серйозну зброю і за це поплатився. Куля залишила в його потилиці малесенький чорний отвір, але вирвала півобличчя. Коли його тіло нарешті важко гепнуло на підлогу, Клава отямилася і закричала – страшно й істерично. Розмазуючи руками кров, що залила її красиве молоде тіло, дівчина тіпалася в якійсь дикій несамовитій агонії.
– Мовчи, Клавко! – прошипіла Світлана й обережно поклала зброю на крісло. – Почують!
Проте її подруга ніяк не могла втихомиритися. Нею трясло, а долоні продовжували несвідомо малювати страшні візерунки на пружних грудях, округлому засмаглому лоні, на всьому її ніжному тілі, що билося в несамовитій дикій істериці.
– Мовчи, дурепо! Хочеш у гестапо? Та заткнешся ти чи ні?!
– Навіщо?! – кричали вирячені очі.
– Тихо будь! Піди вмийся й накинь на себе що-небудь, – кинула їй убивця, різко труснувши за плече. – Йди і змий із себе кров, – наказала сердито, штовхаючи в спину. – Давай, ворушися! Швидко!
– Навіщо?! – шепотіла Клава, ставлячи посеред кухні виварку й безжально поливаючи себе зимною водою. Холод не брав її – всю істоту ізсередини зводило дикими корчами від усвідомлення того, що тількі но сталося в кімнаті. Солодкі, судомні хвилі екстазу – і постріл, що раптом усе обірвав. Там, у кімнаті, лежав міцний голий чолов’яга, ноги якого заплуталися в напівспущених штанях, – і молода жінка при згадці про те вже майже не ридала, а лише важко гикала, не перестаючи тремтіти.
– Ходи сюди! – владно пролунав за спиною стишений голос подруги. Світлана виглядала холоднокровною, але дуже-дуже блідою. – Треба подумати, де ми його подінемо.
У кімнаті, де смерть щойно зробила свою звичну справу, Клава побачила свою подругу зовсім по-іншому, ніби це була цілком інша людина – чужа й холодна, переповнена вольовим цинізмом.
– Навіщо ти це зробила? – все ще ледве вимовляючи слова, запитала її.
– А навіщо ти з ним злягалася?
