справжні лайдаки, лазили по світу й до людей чіплялися. Ще за Польщі вони виграли гроші в льотéрію[2] і відкрили крамничку. А батько нашої Ривки з братами вирішили, що негоже ґоям[3] комерцію мати. Старий Гершко підсунув їм якісь липові папери, а потім підло обібрав до нитки на якомусь ґешефті. Хлопці пробували судитися, а далі змушені були віддати їм за борги свою крамницю й пішли по світу голі й босі.
– І що?
– Клялися, що помстяться за обман. А тепер, бачиш, діждалися моменту й допалися до бідної дівчини, як голодне стерво. Ти б подивилася на неї…
– Господи, що ж робити?
– На відміну від тебе, я вже дещо зробила, – коротко мовила Світлана і потягла остовпілу Клаву до столу. – Не стій, ворушися трохи. Треба десь подіти Гюнтера. Думай, думай, де ми його закопаємо.
Клава боязко переступила через небіжчика. Навіть не вірилося, що цей чоловік, цей солдат німецької армії, котрий зовсім недавно так гаряче стискав її у своїх обіймах, уже не встане й навіть не поворухнеться. Стіл, що не охолов іще повністю від її розпаленілого тіла, був заляпаний кров’ю.
– То він знав про скриньку?
– Знав. Кажу ж тобі, Ривка йому розповіла.
– Може, краще було не вбивати, а випитати все в нього? – звела догори опухлі від сліз очі Клава. – Ти поспішила. Я б могла…
– Не будь смішною. Ти добре знаєш, якою була Ривка, вона вміла тримати язика за зубами. Якщо вже нам, своїм найкращим подругам, вона не хотіла звіритися про місце схованки, то нізащо не сказала би про те Гюнтерові наперед. Ривка завжди була обережною. Аж занадто обережною.
– Чому ти кажеш «була»? Чому «була»?
– Бо нашої Ривці вже нема, зрозуміла? Її нема. Є лише розтоптана нещасна істота, яка навіть не пробує врятуватися, та й то завтра її розстріляють. І ми з тобою нічого не зможемо зробити для неї.
У кімнаті запанувала важка тиша. Обидві подруги стояли ні в сих ні в тих над розпростертим на підлозі покійником.
– Не розумію, як ти могла отак узяти і вбити його, – чи то запитала, чи, важко роздумуючи вголос, промовила Клава, вдивляючись у Світланчине обличчя. – То ж людина, жива людина…
– Коли треба – я багато що можу. І ти зможеш, якщо треба буде. Не забувай, що саме Гюнтер відвів Ривку в гестапо. Добре розумів, що з нею буде. Запевно не хотіла сказати, де скринька захована, от і помстився.
Клава дивилася на вбитого солдата. Чи міг бути здатним на таку підлість? Очевидно, що міг. Чужий зайда в чужому місті… Що його тут стримувало? Та ніщо!
– І подумай про те, Клавцю, що ми почали, і що маємо ще зробити. Не знаю, як тобі, але мені заїжджий німець на заваді не стане. Я хочу жити в цьому світі, а не мучитися.
– А що ж Ривця? Як же вона? Ми завжди були разом, утрьох жили і мріяли…
Світлана, яка заходилася витирати ганчіркою стола, підвела голову:
– Ми мусимо ще її побачити. Ще хоча б один-одненький раз побачити, перш ніж…
– То її не стане? – безпомічно простогнала Клава.
Льотерія, від
Тут у значенні – не євреям.
