іронічно, трохи заспокоївшись, мовила немічна. – Ти б побачила його обличчя! Звідки в ньому стільки злості, в цьому хлопаєві, га? Його батько був таким тихим, непомітним, аж ніяким. Нікому лихого слова не сказав. Мати, Мойра, ти ж пригадуєш, була доброю, спокійною жінкою. Звідки ж воно таке взялося?
Максим переступив через калюжу. Дах у заводському цеху протікав, і коли навколо двигтіли машини, срібні плеса невеличких калюж на цементній підлозі бралися дрібними брижами. В усі боки від цих калюжок розходилися широкі порепані сліди, прокладені мокрими шинами автонавантажувачів, і невеличкі – від ніг робітників.
Тільки б не налетіти на когось із керівництва. Заповітна десятка гріла його серце в нагрудній кишені: вчора ввечері Макс трохи перебрав із сусідами (ніби відчуваючи наближення пиятики, він зайшов до сусіднього будинку – і не помилився, стіл був уже накритий, а чоловіцтво ще навіть не встигло сп’яніти), тож зараз традиційна змова колег із цеху була йому на руку. Отож потрібно було прошмигнути через прохідну до гастроному, тицьнути знайомій продавщиці затерту червону купюру – й назад. Ключі від каптьорки також були в їхніх руках, тому…
– Максиме! Ходи-но сюди!
Парторг! Чолов’яга здригнувся й подумки вилаявся. Зустріч із цією людиною ніколи не віщувала чогось доброго. «Якщо білети на лекції знову пропонуватиме – ще півбіди, – подумав, зупиняючись. – Можна буде сказати, що сьогодні гроші залишив у інших штанях, а завтра як-небудь усе саме собою вирішиться». Утім, парторг іноді мав звичку доручати й щось гірше: скажімо, написати статтю до заводської стінгазети зі схваленням курсу компартії, виготовити каркас для панно, яке вони ж таки нестимуть на майбутньому жовтневому параді, врешті – підписати колективне звернення з осудом когось зі співробітників за халатність чи пиятику. Максим обминав парторга десятою дорогою, добре знаючи, що колись ці водянисті холодні очі зупиняться і на ньому. Тоді доведеться шукати роботу, тим більше, що десь у червоній папці в парторга під пахвою вже чекають своєї долі два доноси про Максимові запої, і ще один – про бійку в пивбарі. Навіть знав, хто їх написав: один із донощиків, Дмитро Барикін, приїхав десь аж з-під Курська (як цього слизького чоловічину занесло на Волинь – тільки сам Господь міг знати), другий, Микола Клімчук – свій, місцевий, але такий же слизький. Обоє працювали електрозварювальниками, отож обпалені пики цих підлячків так і пашіли, коли до цеху заходив їхній кумир.
– Товаришу Смаль, у нас до тебе серйозна справа.
Уже те, що парторг промовив слово «нас», не могло віщувати добра. Очевидно, сьогодні він виконував чиєсь доручення. Подумавши про це, Максим шанобливо схилив голову.
– Але, здається, ти кудись поспішав?
– Угу, – коротко відповів роботяга.
– Ну що ж, доведеться повернутися. Зараз ми підіймемося нагору, де з вами зустрінеться одна людина.
– Але ж я…
– Це дуже серйозно! – парторг наблизив своє обличчя впритул, і Максим мимоволі відсахнувся. – Я радив
