Хтось на нього доніс, – і якраз про те, що Бондар крадькома слухав передачу про Голодомор в Україні. Наступного дня, і згодом багато-багато днів поспіль годинникаря викликали у відому установу (Макс навіть подумки не бажав згадувати її назву, мати колись радила йому: не вимовляй, щоб не накликати). У будці Микити Бондаря зробили обшук і знайшли касети з блатними піснями російського емігранта Віллі Токарєва[5] – цього, окрім радіопередач про голод, було достатньо для великого клопоту. Бондар ходив на ці бесіди, аж поки в його поведінці не почали вбачати багато дивного. Врешті Микита зовсім зник: на його дверях висіла велика металева колодка, й багато хто шкодував за ним, бо кращого годинникового майстра, як не крути, не було. Зате потім стало відомо, що годинникар закінчив психушкою – щось, мовляв, у його мізках надламалося. Словом, пропав чоловік, хоч Макс згодом бачив його ще не раз…
Парторг зупинився перед якимись дверима, проминувши перед тим приймальню директора. «Чому тут?» – запитав себе Макс.
– Заходьте, товаришу, – запропонував парторг і поспіхом відчинив двері. Чи не вперше за весь час їхнього знайомства Максим помітив у зіницях цієї людини ледь помітну тінь співчуття.
– А ви?
– Я останусь тут.
Максим увійшов у кабінет, з якого, очевидно, перед тим випровадили когось із експедиторів чи бухгалтерів. Папки із заводськими паперами так і залишилися на столі, за яким тепер сидів кремезний русявий чоловік. Побачивши Максима, він коротко привітався й назвав своє прізвище, яке Макс чомусь не зафіксував.
– Доброго дня! – й собі озвався до незнайомця.
– Сідайте, Максиме Анатолійовичу. Мене звуть Миколою Трохимовичем. Закурите? – запропонував миролюбно, навіть з якоюсь теплою, доброзичливою посмішкою гість.
– Ні, дякую. Не курю.
– Я бачу, ви тривожитеся, товаришу Максиме. Не варто. Я прийшов до вас просто поговорити, – сказав Микола Трохимович. – Але не буду приховувати від вас: ця розмова залишиться суто між нами, згода?
– Та ж я що? Я ж не проти, – якось невпевнено промовив Макс.
– Більше того, після її закінчення ви напишете розписку про те, що відомості, отримані тут, зобов’язуєтеся тримати в таємниці.
– Я???
– Ну, це звичайна формальність, – посміхнувся гість. – Розумієте, нам важливо, щоб не було відтоку інформації, навіть від такого законослухняного товариша, як ви. Це специфіка нашої роботи, саме так ми оберігаємо державні таємниці від тих діячів, котрі бажають ними заволодіти. І тут не може бути поділу на важливу і на дріб’язкову інформацію. Кожне слово для нас – на вагу золота. Ви ж не думаєте, Максиме Анатолійовичу, що ми покликали вас лише для того, щоб погомоніти про вашу останню випивку чи ще якусь дурницю?
– Та я…
– Заспокойтеся. Товаришу Смаль, повірте, зараз ваші пиятики нас не цікавлять, хоча… правду кажучи, і надходять деякі, так би мовити, сигнальчики. Одначе хто з нас
Віллі Токарєв – відомий виконавець російського шансону, з 1974 року проживав у США.
