тебе, якщо ми поберемося.
– Ну то нехай кляне, – відгукнулася Марта. – Та чи ж послухає Господь його дурних прокльонів?
Микита похитав головою.
– Е ні, Марто, не зневажай так батьківське слово. Є така сила від Бога в батьків, те мені ще бабуся казала, і я на себе такого гріха не візьму, щоб через мене батько рідний та доньку прокляв! Ні, мені за краще зовсім поїхати з Диканьки.
Марта сіпнулась, немов дістала ляпас.
– Микитко… – Прилинула до нього й хотіла обійняти, та не дозволив Микита, відтрутив від себе.
– Не треба, Мартусю!
– Микитко!
– Я піду! – Тверда рішучість світилася в його очах, і Марта з болем збагнула, що й справді піде, піде назавжди. – Замолю гріхи я свої перед Господом у стінах монастиря його святого, може довіку й вимолю прощення, щиро вимолюватиму те, що загубив тебе, що взяв те, чого брати не мав жодного права, навіть думати про це.
– Микитко…
– Мовчи, Мартусю. Мені й без того важко, бо крається серце на дрібне шмаття, варто тільки подумати про те, що маю тебе покинути. Але й зостатися не можу. – Він швидко, навіть зле поцілував розгублену Марту у вуста й відсахнувся, мов відірвав самого себе від її стрункого стану. – Прощавай, Мартусю, і будь щаслива. А я помолюся, завжди буду молитись за тебе, аби Господь тебе помилував.
– Куди ж ти?
– До Києва, до Лаври.
– Микитко…
Гукнула з відчаєм, зі стражданням у голосі, та він пішов, позирнув востаннє і швидко попростував до церковних воріт, мов утікав від неї. А вона лишилася стояти, крізь густу імлу сліз ледве бачачи високу постать, що віддалялася, вгрузаючи у вогку землю затертими, розбитими чобітьми.
Пішов. Пішов назавжди.
А вона зосталася. Зосталася, щоб жити звичним життям попівни, дочки отця Сави Красногляда, зосталась, щоб одного дня дізнатися, що й для неї, як і для старших сестер, знайдено заможного нареченого. Днями вона просиджувала у світлиці, гаптувала сорочки, слухала зичливі перемовини мами та невістки, вдавала, що залишилася такою, як і була. А насправді… Насправді вона стала іншою. І під спокоєм її вирувала справжня негода, серце її до самого краю було наповнене отруйним почуттям ненависті. Палаючої, небом проклятої, недоброї ненависті до власного батька.
А потім вона довідалася, що понесла від Микити.
2
Нова днина зимова ясна зазирнула зі сходом сонця у вікна попівського будинку й побачила там неспокій та похмурість. Насуплений отець Сава заковтував нашвидкуруч борщ із квасолею, пиріжки з капустою. Потому хутко кудись побрався і слова ні до кого не промовив.
Явдоха, налякана вчорашнім нападом люті свекра, нездужала. Бідолаха так перестрашилася, що не спала майже всю ніч, раз у раз хапала холодними пальцями чоловіка за руку, позираючи широко розплющеними очима на двері спочивальні, чи бува
