відвагою, наснажена силою його, яку відчувала всім єством. Та він не сказав, видихнув лиш тихо: «Пропав навіки», – та й припав палким та жадібним поцілунком до вуст її дівочих. Вона тоді немов причаклувала його до себе, цілувала невміло, та він не уникав її вже більш, а, втомлений боротись, цілковито поринув у глиб першого кохання.
З того дня Марта мов розквітла вся. Охоплена почуттям першого в житті кохання, осяяна думкою про Микитину любов до неї, вона вже не страшилась того, що знайде батько для неї якогось там Мозолевича. Ні, тепер вона була не сама, тепер у неї є Микита, який зможе захистити, який вкриє її від батька, а той нехай скаженіє, хоч що робить, а вона вже вирішила для себе, що все дозволено коханню, і неодмінно ж стане за дружину Микиті. Та й Микита, немов перейнявсь її сміливістю, вже й сам готовий був засилати сватів у Красноглядів двір, і на майбутнє намагався заробити хоч якусь копійчину, пішов у найми до двору пана Василя Кочубея, наказного гетьмана. Пропадав там від світанку до заходу сонця і за старання дістав невеличку хоч, та все ж свою хату, до якої мріяв увести колись Марту дружиною та господинею. Саме там, у тій хатині, і згрішили вони з Мартою. Віддалася вона Микиті з двоїстим почуттям, бажаючи зробитися жінкою в обіймах милого, аби, як батькове гратиме та віддасть він її за якого бридкого діда, то щоб не йому дістатися невинною, йшла Марта тоді на гріх, ваблячи Микиту. Адже пеклá ще зсередини, шкрябала серце ненависна думка про те, що не дасть батько стати дружиною Микиті. Вона й утекти ладна була з ним подалі від Диканьки, аби побратися, дарма що в чужій стороні. Та де там, Микита в цьому був непорушний, мов скеля.
– Без батьківського благословіння не буде нам щастя, – твердо відгукувався він на всі вмовляння Мартині втекти хоча б до Полтави й там таємно повінчатись. – Та й не візьму я на душу гріха такого, і так вже нагрішив – як сповідатися буду?
Марта тільки зітхала у відповідь і тихенько молилась, аби Господь дав Микиті сміливості, пом’якшив жорстоке серце батька. Та, очевидячки, слабкою була молитва її, не дійшли палкі слова дівочі до Небес і забрали в неї Микиту. Підступність та хитрощі батька позбавили її щастя. Пішов Микита на сповідь до Красногляда, певне, зізнався в усьому, не схитрив, а батько не забарився завдати дочці удару потайки. І не знала Марта, що наказав батько парубкові на тій сповіді, та з того дня зробився Микита надто замисленим і похмурим, і словом до нього не озвися, мов чужа людина дивилась тепер на Марту його сірими очима, і вдавалось їй, що ця нова людина вже наче й ненавидить її. Не всміхався вже ніжно він при зустрічі, не пригортав до себе міцно та не кликав більше своєю лебідкою, і Марті серце затискалось від збентеження, чула вона, як лихо наближається, знала, що не на добре було те батьківське мовчання після того, як по сповіді Микитиній батогом її відходив, та все мовчки, потайки від матері. А вона й змовчала, не звірилась неньці про побиття, бо знала, що згрішила, страшне вкоїла, пішла супроти звичаю, віддавшись парубкові до шлюбу. Але не жалкувала, жодної хвилини не жалкувала про той свій гріх, не жалкувала навіть тоді, коли батьківський батіг з болючою силою впинавсь у її ніжне тіло.
Серце,
