нишпорила вона по кімнатах, зазираючи у втомлені лиця та навіюючи кому легкий, а кому важкий, немирний сон. І тільки з Мартиної відпочивальні втікала роздратовано, зазирнувши та побачивши жовтувату імлу каганця та напружену дівочу постать, що застигла нерухомо на встеленому пухкою, з лебединого пуху, периною, ліжку.
Марті все не спалося, налиті невиплаканими пекучими злими слізьми очі вперто не хотіли стулятися, вирячившись на жовтуватий вогник каганця, та не помічаючи його. Мама вже заснула, утомлено притулившись спиною до стіни. Як сиділа над нею, ллючи гіркі сльози, так і здолів її сон. Хотіла пробудити її, вкласти на свою м’яку перину, хай би поспала по-людськи, та не гоже, гадала, будити її, зривати той сон, що опанував рідненьку, бо ж чи засне вона так міцно, як зараз, а чи знов почне плакати болюче.
Марта зітхнула. Годі було зрозуміти їй материнське смирення й терпіння, оту вражаючу здатність роками потерпати від важкої вдачі чоловікової, а проте, й слова не сказати супроти нього, зносити все в мовчанні. Марта б такого не здужала витримати. Таки різної вони були з ненькою вдачі, і дочка подеколи жалкувала рідненьку за терпіння її багаторічне, а коли й заздрила незрозумілою заздрістю, що мала та злагідну й смиренну вдачу, яка помагала зносити все необтяжливо, і з доброти своєї вибачала батькові усі його кривди. Такими ж, як мати, були й старші сестри. Маруся, та й бровою не повела, коли батько засватав її за немолодого вдівця з купою дітей, пішла без нарікань заміж у Полтаву, і слова не сказала про те, що не до серця їй той удівець, що інший серцю милий. Ні, як та вівця покірливо попленталась у ярмо, тиха, плоха душа… А Ганя… У Марти й досі серце кровею обливалося, коли згадувала про сестру свою любу. Чи ж знає хто, чи бачив, хай би й матінка, скільки сліз пролилося з ясних очей блакитних Ганнусиних, скільки гірких слів нашепотіли вуста її юні соковиті, зім’яті нещадними цілунками старого діда Мозолевича.
– Мартуню, ріднесенька, – проказувала пошепки Ганя два роки тому, за скількісь днів до весілля, схожої безсонної ночі, і жовтуватий вогник каганця нетутешнім світлом миготів на її вродливому блідому личку з материними блакитними очима та батьковими рисами під пишним чорним волоссям. – За що ж батечко так гнобить мене, чом не пожалує? Як я його вже прохала, у ноги йому падала, чоботи ладна була цілувати, аби не калічив життя мого молодого, не віддавав за того бридкого діда.
Марта хапала сестру за холодну ручку, зазирала в сумні, повиті журбою очі.
– А що ж він, Ганю?
Ганна досадливо кривилась.
– А те, що й завжди! Хіба ж нашого панотця ієрея обходять почуття інших? Навіть і слухати не схотів, велів не вигадувати дурниць, а йти дошивати посаг, та й по всьому. І слова більше не скажи. А мені ж, Мартуню, як згадаю того бридкого Мозолевича, й жити на світі не хочеться, вже хоч зараз іди та мотузку шукай та до дерева першого, чи до льоху.
Марта знову хапала сестру за руку.
– Що ти, Ганю, не кажи такого!
– А що ж мені ще робити
