кинеться вже не тільки личко вродливе вдарити, а й тіло юне стусанами бити, красу нівечити, що її вона, Васса, викохала. І похопилася до чоловіка, затуляючи тілом свою кровиночку. Та де там! Відкинув він її, мов ведмідь птаху, пазурами нещадними вхопився в тіло під свиткою і з такою силою жбурнув об стіну, що Васса на мить утратила пам’ять від гострого болю в руці. І вже між Мартою та її кривдником не залишилося нікого, хто б захистив, закрив собою дитя Вассине від нещадного гніву батька рідного, від – сором людям сказати – ієрея Божого, котрий вмів так службу правити, що навіть звиклі до всякого в боях козаки не стримували сліз. Та чи знав хто, яким міг бути цей служитель Божий у хвилини страшної, нелюдської люті? Чи уявляв хто, що не тільки дружину духопелами був спроможний почастувати, а й власне дитя, плоть від плоті своєї здатен кинутись душити? Господь, певне, в ту мить відвернувсь од дому свого служителя, і Васса скрізь туман болю побачила, як дужі руки чоловікові зімкнулись на тонкій білій шийці доньки, і долинуло до неї його нелюдське гарчання.
– Я тебе породив, я тебе й задавлю!
Васса закричала, страшно закричала, зійшовши на хрип, і крик той був криком смертельно враженої в саме серце живої істоти, криком пораненої гострим страхом та болем за дитину матері, на очах у якої інша людина, що прожила з нею тридцять років і куцою, далекою ласкою подарувала їй це дитя, тепер намагалась відібрати безцінне життя рідної кровинки. Забувши про біль, Васса знову кинулась до чоловіка, силкуючись відтягнути його дужу, кремезну постать від донечки, відтягнути руки ті сильні, що нещадно вп’ялися в шию Марті.
– Саво, батечку, відпусти! Благаю!
Та чи чув він її, цей звір, що вселився в немолоде вже тіло її чоловіка? Хто його знає, засліплений нападом люті, він навіть не здригнувся, тільки знову штовхнув Вассу ліктем, ослабивши на мить тиск своїх сильних пальців на Мартиній шиї. І можливо, саме ця мить урятувала їй життя. Нараз гучно застогнали всінешні двері й до хати, впускаючи морозяне повітря, увійшли сини отця Сави.
– Здуріли, батьку?
Панас, дужий та високий, весь у Красногляда, зараз ведмедем кинувся на батька, який геть стеряв розум від люті. Марта вже хрипіла, коли дужі братові руки відтягнули від неї панотця, і знесилено впала на руки Данила, молодшого з братів.
Отець Сава рвався з Панасових рук.
– Пусти, іроде! Нехай вдавлю блудницю кляту!
– Вгамуйтеся, батьку, – спокійним голосом озвався Панас, міцно тримаючи панотця.
Васса кинулась до доньки.
– Жива, донечко, жива! Жива, лебідонько! – тихо заплакала вона, притискаючи дочку до себе, до свого серця зраненого, намагаючись не дивитися на страшні червоні знаки від чоловікових пальців, що проступали на білій шиї Марти. Дівчина, немов утративши всі сили після батькового нападу, довірливо притулилася до теплого тіла матері. Прохолонув трішки й Красногляд у міцних руках старшого сина, вже не рвався до Марти з такою силою, а тільки позиркував зле. Запала врешті важка, немирна тиша. Васса тримала доньку й налитими слізьми очима вглядалася
