що сидів за декілька метрів далі.
– Я бачив, як ви мчали. Ви що, з глузду зсунулися?
Фрер промовчав, бо не зміг знайти слів, щоб погамувати ту лють. Від дідугана аж пашіло ненавистю і в’їдливістю.
– Що ви оце коїте, га? Ви ж ризикуєте не лише собою, а й життям інших людей! А якби ви впали? Спершу вам начхати на правила, а потім дивуєтеся, що скрізь такий безлад!
Фрер насилу всміхнувся, наче перепрошував.
– Еге ж, смійся, дурнику! – дід уже звертався до нього на «ти». – Таких, як ти, треба до в’язниці запроторювати!
Сказавши, він підвівся і рішуче попрямував до виходу. Фрер звів дух. Серце його калатало, він тихенько поглядав на перон. Убивці могли з’явитися щохвилини. Що їм варто обійти вагони й оглянути пасажирів? То були найдовші секунди в його житті. Аж двері зачинилися. Потяг помалу рушив уперед.
Йому трохи полегшало.
Він навіть злякався, щоб не розслабився сфінктер.
– Не гнівайтеся на нього…
Ще один пасажир підвівся зі свого місця і сів навпроти Фрера. Господи, та що їм треба від мене? Він мовчки глянув на чоловіка, що приязно усміхався йому.
– Не кожен може збагнути чужі труднощі…
Фрер і далі стежив за проходом поза його спиною, що закінчувався дверима до тамбура, який поєднував п’ятий і четвертий вагони. Вони ж могли сісти до будь-якого вагона… І зараз з’являться…
– Ти що, не впізнаєш мене?
Фрер здригнувся. Чому цей чолов’яга каже йому «ти»? Він глянув йому в обличчя. Геть незнайомий. Колишній пацієнт центру П’єра Жане? Чи сусід із кварталу Флемінґ?
– Марсель. Рік тому, – тихо сказав той. – Пуент-Руж. Гуртожиток «Еммаус».
Матіас утямив, що це якесь непорозуміння. Чоловік поплутав його з якимось бурлакою, якого, певне, знав у Марселі. З огляду на його зовнішній вигляд, воно й не дивно.
– Данієль Ле Ґен, – сказав чолов’яга, потискаючи йому долоню. – Я завідував продажами в «Еммаусі». Мене прозивали Лакі-Страйк, бо я не випускаю із зубів цигарки. – Він підморгнув Фрерові. – Що, згадав тепер?
Фрер насилу розтулив губи і видушив із себе:
– Вибачте, ви помиляєтесь. Я ніколи не був у Марселі.
– Хіба ти не Віктор? – чоловік нахилився нижче і змовницьки прошепотів: – Хіба ти не Віктор Януш?
Матіас не відповів. Це ім’я йому говорило щось, та він ніяк не міг згадати, де і за яких обставин чув його.
– Ні. Мене звати Фрер. Матіас Фрер.
– Ох, тоді перепрошую!
Фрер знай дивився в його обличчя. Те, що він прочитав у його очах, йому геть не сподобалося. Суміш співчуття і хитрості. Либонь, цей добрий самарянин звернув увагу, хоч і з запізненням, на якість його вбрання. І подумав, що Віктор Януш зумів вилізти з багна, тож не хоче, щоб йому нагадували про його ганебне минуле. Але де ж він чув це прізвище?
Фрер підвівся. Чоловік торкнувся
