розповісти йому ковбой. З того він виснував, що йому загрожує небезпека. Та він проґавив найголовніше: якщо небезпека загрожувала йому, то ще дужче загрожувала вона і Патрікові. І навіщо він відпустив його з лікарні? У клініці П’єра Жане, у палаті, пасажир імли був у повній безпеці.
Матіас помітив будиночок, що височів над узбережжям. Він був з бетонних плит, нагорі видніла дерев’яна вивіска у вигляді тунця. Фрер полишив авто біля схилу й рушив до хати, звівши коміра та застромивши руки в кишені. Почав накрапати дощ. Ліворуч стало видно залізницю, що відокремлювала решту хат від океанського узбережжя. Праворуч збігали до моря хащі чагарнику. Приморські сосни, ломикамінь, що цвів жовтими квіточками, яскраво-бузкові зарості вересу – все воно немовби танцювало під акомпанемент вітру.
Він постукав. Тихо. Він знову постукав. І знову нічого. Неспокій переріс у тривогу. Він обійшов довкола хати і глянув у бік моря. І відразу ж усміхнувся. Вони сиділи внизу, під узгір’ям. Патрік Бонфіс умостився на бескиді по-турецькому і лагодив невода. Сільвія, у тій самій куртці, ходила туди-сюди своєю хибкою ходою вздовж берега, який штурмували темні буруни.
За хвилю Фрер погукав Сільвію.
– Що вам треба?
Його тут не чекали. Зненацька він усе збагнув. Жінка все знала. І знала давно. Втеча, що сталася 13 лютого, тільки одна з багатьох.
– Чому ви вчора не сказали мені правди?
– Якої правди?
– Патрік – ніякий не Патрік. Це вигаданий персонаж. Перша дружина, батько, який упав у кислоту, Іноземний легіон – усе це дурня. І ви це чудово знаєте.
Сільвія насупилася.
– То й що? Нам і так добре.
Фрер мав бути з нею обережний. Без її підтримки він нічого не доможеться. І правда ніколи не випливе назовні, якщо ця вперта жіночка відмовиться допомагати йому.
– Усе це не так просто, – спокійно сказав він. – Патрік хворий. Ви ж не будете цього заперечувати. І ніколи не одужає, якщо ми дозволимо йому жити цим облудним життям.
– Не второпаю, що ви оце кажете.
Матіас бачив на її обличчі страх. Вона боялася дізнатися правду. Боялася дізнатися, ким був насправді Патрік. Чому? Може, в її ковбоя були діти, дружина, борги? Або кримінальне минуле?
– Може, пройдемо?
Сільвія мовчки обійшла його і рушила уздовж звивистої лінії прибою. Фрер глянув на Патріка, що, трохи піднявши каптура, допіру вгледів його. Рибалка приязно помахав йому рукою, та невода не покинув. Він і справді безвинний.
Фрер наздогнав Сільвію. Ноги його грузли в темному піску. Під дощем над ними шугали птахи. Чайки, морянки, баклани… Принаймні згадалися йому ті назви. Їхній галас вирізнявся серед гуркоту океану.
– Я не хочу, щоб ви турбували Патріка.
– Я повинен розпитати його. Понишпорити в його пам’яті. Він не матиме спокою, поки не відновить своєї достеменної особистості. Підсвідомість
