з колою, наче намагався вгледіти на її поверхні свій відбиток.
– Що вам про нього відомо? – після мовчанки спитався він.
– Ще нічого. Я чекаю матеріали з Марселя. У нас сьогодні цілий день комп’ютери затиналися. Єдиний справжній ворог сучасної поліції – комп’ютерний глюк.
Психіатр не відреагував на той жарт. Звів очі й цілком серйозно запитав:
– Гадаєте, таку сцену вбивства міг організувати волоцюга?
– Нітрохи. Та ми знайдемо всьому пояснення. Може, Януш тільки співучасник.
– Або свідок.
– Свідок, що спускався до ями? І залишив там сліди? Знаєте, в нас це називається речовими доказами.
– Це знімає підозри з Патріка Бонфіса?
– Не поспішайте. Залишається ще ця історія з планктоном. Та тепер ми розробляємо слід Януша. Як випаде часина, я подамся до Ґетарі й побалакаю з вашим підопічним. Хоч як воно там буде, а за кінчика нитки ми вхопилися.
Фрер тихенько засміявся.
– Ага, ось що таке гарні новини від працівника поліції!
Вона відчула в його інтонації легку іронію, та не стала на це зважати.
– А ви?
– Що я?
– Що з вашим рибалкою?
– Він потроху набуває своєї колишньої особистості. І вже не пам’ятає про те, кого з себе корчив.
– І про те, що бачив на вокзалі Сен-Жан?
Фрер стомлено струснув головою.
– Я вже вам казав. Він згадає про це останнім. Якщо взагалі згадає…
– І все-таки я мушу його допитати.
– Сподіваюся, ви не збираєтеся його заарештовувати?
– Це я так сказала, щоб залякати вас.
– Поліцаї люблять лякати людей. А то їм і жити нецікаво.
Що ж, це їй не вчулося: в його голосі звучала справжня ворожість. З ним усе зрозуміло. Один із тих психіатрів-ліваків, які виховувалися на тій дурні, що писав Мішель Фуко. Нелегко зваблювати чоловіка, якщо ти поліцайка і в кобурі в тебе пістолет марки «Глок». Два фалічні символи – цього для одної пари багатенько…
Вона поставила бляшанку долі. Надії причарувати лікаря танули мов дим. Надто вже різні вони…
Вона вже хотіла була підвестися, аж Фрер тихо сказав:
– Я сам поїду в Ґетарі.
– Навіщо?
– Хочу побалакати з Патріком. З’ясую, хто він такий насправді. Дізнаюся, що сталося на вокзалі Сен-Жан. – Він підняв свою бляшанку. – Зрештою, ми з вами провадимо те саме розслідування…
Вона всміхнулася. До неї повернулася надія, і на душі відразу потепліло. Ніколи б не подумала, що завдяки роботі познайомиться з таким гарним чоловіком.
– Ви певні, що не хочете відкоркувати мою плящину?
За дві години Фрер узявся до праці.
Анаїс Шатле як прийшла, так і пішла, хіба що була трохи напідпитку. Вони пили вино, балакали і реготалися. Фрер звик вечорами бувати сам,
