від двох людей тут пахне марихуаною зранку, – каже Генрі Лайден. – Запах диму, що поширюється від одного з них, перебивається ароматом зубної пасти, а від другого – це від тебе, Моррісе, – різко віє ним.
– Агов, – шанобливо каже Морріс, – це феноменально.
– Я взагалі феноменальний, – погоджується Генрі. Він говорить тихо й задумливо: – Це важка робота, але хтось має її виконувати. Що ж до твого ранкового рандеву з безсумнівно смачною тайською паличкою, можна, я запропоную тобі афоризм апачі?
– Ушкварюй, чуваче.
Це перша справжня розмова між Моррісом і Генрі Лайденом – цілком таким, як про нього розповідали Моррісу. І навіть більше. Тепер уже не так важко повірити, що він може мати іншу особистість… Секретну особистість, таку, як Брюс Вейн… це якось так таємничо.
– Те, що ми робимо в дитинстві, формує наші звички, – каже Генрі, достоту не голосом Джорджа Ретбуна, – це моя порада тобі, Моррісе.
– Саме так, – каже Морріс, навіть не уявляючи, про що говорить містер Лайден, а тоді повільно й тихо простягає футляр із компакт-диском.
Генрі не робить жодних рухів, щоб узяти диск. Морріс почувається ніяково. Раптом йому здається, що він знову семирічний хлопчик, намагається привернути увагу завжди заклопотаного батька картинкою, яку півдня малював у кімнаті. Він же сліпий, дурню. Він може відчути запах гашишу у твоєму подиху й мати вуха, як у кажана, але як він має знати, що ти тримаєш цей довбаний диск?
Вагаючись, трохи налякавшись своєю власною нерозсудливістю, Морріс бере Генрі за зап’ястя. Він відчуває, що змусив чоловіка трохи злякатися, але Лайден веде рукою до тонкої коробки.
– О, диск, – каже Генрі. – І що там?
– Я хотів би, щоб ви увімкнули сьомий трек сьогодні в нічному шоу, – сказав Морріс, – будь ласка.
Спершу Генрі, здається, стривожився. Він затягується і викидає сигарету (навіть не глянувши, звичайно, ха-ха) в пластикове відро, заповнене піском, що стоїть біля дверей.
– Яке шоу ти маєш на увазі? – запитує він.
Замість того щоб просто відповісти, Морріс тихо ледь прицмокує губами, відтворюючи звук схожий на той, який видає хижа тварина, коли їсть щось смачненьке. І що ще гірше, він цитує слова Вісконсинського Щура, знані серед однолітків Морріса так само, як і серед дорослих, «навіть сліпому» Джорджу Ретбуну відомі: «Жуй, їж і запивай, це все-е-е виходить через одне й те саме місце!»
У нього не дуже добре виходить, але немає сумнівів, кого він копіює: єдиного і неповторного Вісконсинського Щура, чия вечірня програма виходить на KWLA-FM і є прославленою в Кулі Кантрі (хоча тут аж проситься слово «безславною»). KWLA – це маленька FM-станція коледжу Ла-Рів’єр, вона є не більшою за пляму на фоні вісконсинського радіо, але кількість радіослухачів Щура – величезна.
І якщо хто-небудь дізнається, що безтурботний уболівальник «Брю Крю», республіканець, представник АМ-мовлення Джордж Ретбун – це водночас Щур, котрий одного разу оприлюднив усе чорне шмаття на
