Усе без змін, окрім проявів деяких симптомів, і все.
Може, минеться, – думає він. Оптимізм – це характерна риса Фреда, він не вірить у невезіння, і легка усмішка вперше з’являється за сьогодні. – Можливо, симптоми зникнуть. Можливо, хай там що було з нею, зникне так само раптово, як і з’явилось. Знаєте, а може, причиною того є критичні дні, ну це як ПМС.
Господи, якби все стало як раніше, яке було б полегшення! Між іншим, треба подумати про Тая. Він має поговорити з Тайлером. Фред не вірить у те, що пише Венделл Ґрін. Він вважає, що той, очевидно, намагається навіяти спогади про легендарного канібала, котрий жив на межі століть, і те, що напівлюдина, напівкозел на ім’я Альберт Фіш завітав сьогодні до них і що той скрізь. Невідомо чому він з’явився тут, в Окрузі Кулі, когось, звичайно, оминуло, а ось двох діток він убив і зробив із їхніми тілами те, про що ніхто не може навіть говорити (окрім самого Венделла Ґріна, здається).
Стегна, тулуб і сідниці покусані. – Фред замислюється і біжить швидше, попри поколювання в боці. Тепер він женеться, повторюючи, що він не вірить у те, що ці жахіття можуть якимось чином торкнутись його сина, і не бачить, як вони могли спричинити такий стан у Джуді, оскільки прояви дивакуватості з’явились іще коли Емі Сент-Пір була живою, і Джонні Іркенхем також, тоді вони ще обоє, очевидно, щасливо грались на своїх ігрових майданчиках.
Можливо, це, можливо, те… досить із нас Фреда і його проблем, чи не так? Давайте залишимо голову, сповнену хвилювань, випередимо його і повернемося на Робін Гуд Лейн, до будинку № 16. Ми повертаємось безпосередньо до джерела його занепокоєння.
Вікно спальні подружжя, що на другому поверсі, відчинене, а віконна сітка, звичайно ж, не проблема; ми проникаємо крізь неї разом із легким подихом вітру і першими звуками пробудження дня.
Звуки прокидання Френч Лендінґа не будять Джуді Маршалл. Хоча ні, вона лежить із широко розплющеними очима з третьої години, розглядає тіні, сама не знає чому. Їй наснився сон, від якого вона втекла, надто страшний, щоб його запам’ятати. Проте деякі речі вона все ж таки згадує, хоча їй дуже не хочеться.
– Знову бачила очі, – говорить вона до порожньої кімнати. Її язик витягується, хоча Фреда і немає поруч, щоб це побачив (вона знає, що він дивиться, вона стривожена, але не дурна), вона не те щоб бавиться жолобком, вона його облизує, неначе ретельно витирає, як собака вилизує морду, замастившись у тарілці з недоїдками. – Це червоне око. Його око. Око Короля.
Вона розглядає тіні дерев за вікном. Вони танцюють на стелі, вони утворюють фігури і обличчя, фігури і обличчя.
– Око Короля, – повторює вона, тепер дала волю й рукам: переплітає, викручує, потискає, ніби риє: – Аббала! Лиси у своїх норах! Аббала-дун, Багряний Король! Пацюки у своїх норах! Аббала Маншан! Король у своїй Вежі, їсть хліб із медом! Руйначі в підвалі, усе заробляють гроші!
Вона крутить головою з боку в бік. О, ці голоси, що надходять із темряви, іноді вона прокидається з картинкою, викарбуваною в її очах, картинкою з
