відчайдушно: «Я не одна! Я всім розповім…» – «Тебе вже нема!» – плюється зловтішний «беркутівець», штовхає Мар’яну до автівки, та Мар’яна провалюється не в затишний салон «ауді» – у чорну яму. А там же – ані берегів, ані дна, ані промінчика! Чорнота, і не видно в ній Мар’яни, бо її вже… нема.
– Господи, збережи! Тільки не зараз, прошу! Я ж тільки прокинулася, тільки жити по-справжньому почала! – благала долю.
Прокинулися всі: добрі і злі, хоробрі і страхополохи, злодюжки і чесні, старі і малі, порядні, падлюки, мрійники, реалісти… Усі! Навіть у батьківській хрущовці на Воскресенці, де давно вкорінилися сумні сірі злидні, Мар’яна ошелешено спостерігала яскраве буяння незвичних емоцій.
– Куди зібрався, Валю? – рухлива, як ртуть, Мар’янина матінка зухвало заступала шлях спокійному, доброму (аж роздайбіда!) Мар’яниному тату. – На Майдан?! І що ти там забув?!
– Адочко, заспокойся, я на склад заскочу й одразу додому, – Валентин Озеров лукавити не умів, та пробував, тільки б не засмутити дружину.
– Кому ти брешеш, Валю?! Я тебе наскрізь бачу! Хочеш, щоби нам заборонили російською спілкуватися?
– Ми все життя російською розмовляємо.
– А тепер не зможемо. Бандерівці язики повідрізають!
– Де ти набралася цієї маячні, Адочко?.. – дивувався тато.
– Ніде! Сама докумекала! – Ада смикала до себе чоловіків рюкзак, відкривала демонстративно. – Що це?! «Фармацитрон», краплі від нежитю, бинти… У тебе повний рюкзак ліків, Валю! І ти не на Майдан?!
– На склад, – уперто брехав тато. – Там хлопці збираються. Кожен принесе, що зможе, а Ситник на своєму мікроавтобусі одвезе в центр.
– Так він – Ситник! Йому сам Бог велів! А ти – Озеров! Ти якого біса до них тулишся?!
Тато усміхався винувато, тягнув руки до рюкзака: мовляв, прошу, віддай, Адочко, поспішаю…
– Там же люди, – додавав ніяково. – Можуть захворіти. Холодно ж… Я їм іноді вірші читаю. Їм подобається…
– То ти добрий, а я погана?! – Ада червоніла од прикрощів. – А гроші ти звідки на ліки взяв? Може, на дріжджах своїх мільйон заробив?! Так ні ж! Копійки виціджуєш, та й ті вирішив додому не донести? Куди я дивилася, коли заміж за тебе йшла?!
Тато тьмянів, мати набундючувалася. Мар’яна хапала рюкзак, кидала татові: йди вже скоріш! Смикала матір:
– Мамо, досить! Ти дозвіл мені в архів зробила?!
– Завтра! – відмахувалася Ада.
Другий тиждень поспіль: усе «завтра», «завтра»! А Мар’яні хіба є час чекати? Ще до нового 2014 року мріяла багатійкою стати, на Різдво гайнути світ за очі, та пошуки просувалися вкрай важко. Уже наступного дня після доленосних одкровень Хотинський прибив піднесений настрій коханки чималим стосом паперів – поклав на стіл Мар’яни, пояснив:
– Тут відомості про Дорошів, які я встиг зібрати. Спочатку їх перевір. Через Інтернет, через запити
