штурмувати Майдан і Будинок профспілок. А там – Поля! У Будинку профспілок! Вона ж медсестра, їй не можна інакше. Посеред ночі скинула Мар’яні sms-ку: «Мусь, хелп! Потрібні руки!», а Мар’яна не зірвалася, не побігла Полі на поміч, бо до другої ночі рилася в Інтернеті, відшукуючи відомості про Ярему Дороша, який помер на Чернігівщині в 1843 році! А о сьомій – спала не спала! – бігом на роботу. Щоби далі шукати…
Не вихлюпувала образ. Стереглася. Мовчки ковтала прикрість, гортала папери: оцих двох Дорошів можна викреслити – їхні корені тягнуться в бік Запоріжжя, ніяк не Чернігівщини; це список уже перевірених, а оцей десяток Дорошів взагалі віднайти неможливо без архівних документів.
– І що у нас з доступом до архівів?
Як же вона боялася цього питання! Хотинський уперто ставив його щовечора, із сумнівом дивився Мар’яні в очі, наче казав: «Невже я помилився в тобі, люба?!» За два тижні після недолугих відмовок Мар’яна врешті призналася – ніяк не може матір прискорити.
– А давай я з нею поспілкуюся, – запропонував Хотинський. – Давно мрію познайомитися з твоїми батьками.
– Справді?.. – не повірила Мар’яна. Просяяла: збулося! Врешті мама і тато побачать, який у неї файний мужчина!
Тато підвів. Ще зранку божився: «Після роботи неодмінно буду вдома, доню!» Та ввечері, коли збуджена Мар’яна з нервів утретє протирала келихи, увімкнула телевізор, щоби хоч якось заспокоїтися, та так і завмерла перед екраном – Майдан, море люду, «Океан Ельзи», – вона раптом побачила посеред натхненних людських хвиль розчуленого тата.
– Мамо, Боже ж мій! Мамо! – заверещала розгублено. – Тато знову на Майдані! Як він міг?! Йому все це важливіше за щастя власної доньки?!
Мати міцно стулила тонкі вуста, усміхнулася криво, вбила кіл:
– Інтелігенція… Нічого святого!
– Я зараз же зателефоную йому! Хай їде додому! – Мар’яна вхопила мобільний, руки тремтять.
– Облиш, – наказала мати зверхньо. – Хіба там є чим гордитися? – вимкнула телевізор, глянула на доньку із прикрістю. – Твій кріт, часом, на нашого тата не скидається? А то би їм було про що побазікати… Про поезію, Майдан та дріжджі!
Хотинський вразив Аду Озерову в самісіньке серце. Побачила доччиного коханця, аж згадала: ось вона наївна, юна гортає каталог одягу «QUELLE», який за дві жувальні гумки випросила до вечора в однокласниці Тоньки Захарченко. І хоч збрехала Тоньці, що хоче модний фасон для літньої сукні знайти, перш ніж коштовну тканину різати, швидко перегортає сторінки з жіночою модою, врешті знаходить розділ з чоловічими речами та зомліває не від імпортних штанів чи пуловерів… Забувши дихати, із захватом роздивляється поголені чисті обличчя чоловіків-моделей, білозубі посмішки, шовковисте волосся. «Ось цей чорнявий – мій! – тріпоче сердечко. – А чи ні! Ось цей, білявий…» Фантазія несе: білявий німець із «QUELLE» заглядає Аді в очі: «Я тебе кохати все життя!» Ада манірно так: «А я ще подумаю…» Бо ж забава в розпалі! Гортає каталог до розділу «Білизна», червоніє від несподіваних жадань, сором’язливо
