носовичка на підлогу випав згорток з аркуша звичайного шкільного зошита.
– Голка в яйці, яйце в курці, курка в зайці… – розгорнула.
На пожмаканому аркуші – дві коробки з-під сірників. Тепліше?.. Викинула аркуш на підлогу, відкрила першу коробку – дихалку забило: Господи… Краса яка! Обережно підхопила двома пальцями золоте сердечко на вибагливому золотому ланцюжку. Незвичайне сердечко – один бік пузатий, інший плаский, із вигравійованою літерою «К».
– Наче з давнини, – прошепотіла. Ніколи подібних у ювелірних крамницях не бачила.
Значить, бабуся мала скарби? Чому ж Аді – ані слова?
Відкрила другу коробку, виклала на долоню три золоті червінці 1911 року. «Самого золота грамів десять у кожній монеті», – загорілася. Роззирнулася, наче сеї ж миті з усіх кутків засяє. Та сяяло лише вічне сонце – зазирало крізь вікно до осиротілої кімнати, торкалося промінням Адиних очей: що робиш?
Стала перед дзеркалом. Наділа на шию ланцюжок із пузатим сердечком: царівна? Аж усміхнулася: монети продасть, купить кольоровий телевізор і югославську стінку. І до Болгарії з Валею поїдуть, хай тільки сорок днів мине. Захвилювалася: може, не всі схованки віднайшла? От вона зараз побіжить додому, а до порожньої кімнатки злодії припхаються. Е, ні! Нікуди не піде! Далі шукатиме. Де?! Увімкнула резервну батарейку – давай наново пожитки перебирати. Кожен папірчик передивлялася, підняла з підлоги пожмаканий аркуш зі шкільного зошита, у якому хоронилися сірникові коробки із золотом. Та тут щось написано!
– Наталоччина спадщина від баби Саші… – читала, ледь розбираючи бабусині карлючки. – Золоті монети – три штуки, ланцюжок золотий із золотим серцем. Діаманти – чотири штуки.
– Діаманти? – в ошелешеної Ади щелепа відвалилася.
Де?! До «Подольська»! До гвинтика розбере, а камінці знайде! Автівку купить. «Москвич»! І килим на стіну! Нещадним обшуком розгромила бабусину кімнату вщент – пилюка куриться, – та, крім двох махрових рушників у шухляді, нічого корисного не знайшла. Засмутилася вкрай.
– Так нечесно! – поскаржилася чи то Богові, чи то бабусі-покійниці.
Смикнула сердечко: зсередини ледь чутно – дзень. Та в серці сховано щось! Як відкрити?! Аж запаморочилося: тремтячими руками знімала з шиї ланцюжок.
– Як же я одразу не здогадалася! – шепотіла затято. Крутила в руках золоте сердечко, биту годину обдивлялася блискучу гладку поверхню без натяків на кнопочки, смикала витончений гачок, на якому висіла прикраса. Та як ти відкриваєшся, кляте серце?!
– Падлюки! – відіслала вітання ювелірам.
Спересердя зачепила нігтем хвостик літери «К» – сердечко рипнуло і розчахнулося. Усередині виблискували чотири прозорі камінці.
Аж у сльози.
– Ох, заживу… – де вже тут зважати на заповіт, бабиною рукою написаний: не твоє, Аїдо! Матері твоєї спадщина…
– Не заслужила злодюжка! –
