«Нової Сербії» тут постають Гусарський та Пандурський полки, що ніякого стосунку до Гетьманату вже не мають. Після утворення Нової Сербії українським мешканцям, які оселились тут, було наказано впродовж шести місяців продати своє майно прибульцям-сербам та виселитись із насиджених місць[41].
Історичні джерела неодноразово фіксують й ініціативи місцевих мешканців чи представників місцевих старшинських корпорацій щодо передачі того чи іншого населеного пункту або ж тієї чи іншої сотні зі складу одного полку до іншого. Причиною появи подібних прохань, зазвичай, ставали не прагнення до покращення способів владної комунікації, а конфлікти з полковими старшинами. Доволі промовистою в цьому сенсі була конфліктна справа наприкінці 1740 р. в Миргородському полку, де впродовж багатьох років місцевий полковник Василь Капніст не допускав до влади в Цибулевській сотні Давида Звенигородського.
Останній же, намагаючись позбутися переслідувань з боку Капніста, ініціював подачу колективної чолобитної щодо переведення сотні з підпорядкування миргородського полковника полковнику лубенському або ж до встановлення над Цибулевською сотнею прямого управління гетьманського уряду[42].
Не менш поширеною була й практика «міграції» сотень у межах полків[43]. Подеколи ініціатива щодо передачі сотень до складу інших полків ішла від гетьманського уряду. Так, наприклад, за гетьманування Розумовського Олишівська і Мринська сотні Ніжинського полку були передані до складу Київського полку.
Полкові центри Гетьманату: престиж чи проблеми – чого більше?
Зазвичай, адміністративними центрами полків були найбільші і найкраще укріплені міста й містечка полку, від найменувань яких і походила назва певної адміністративної і військової одиниці. Утім, у деяких випадках з різних за своєю природою причин полковники обирали самостійно чи з наказу гетьмана місцем свого резиденування й інші населенні пункти полку.
Зокрема, полковий центр Київського полку був то в Гоголеві, то в Острі, то в Козельці. Полковник Дмитрашко Райча, отримавши восени 1667 р. уряд в Переяславському полку, переніс резиденцію з Переяслава до Баришівки[44]. У Миргородському полку спочатку повноправним полковим містом був Миргород. Але згодом Данило Апостол облюбував для центру свого полкового адміністрування містечко Сорочинці, що за 25 км від Миргорода, яке й стало неофіційним полковим центром і родинною резиденцією Апостолів. Подібно до Сорочинців, у Полтавському полку за урядування Василя Кочубея роль полкового центру відігравало с. Диканька[45]. Аналогічно й лубенський полковник Андрій Маркович також переніс полковий центр із Лубен до Ромен.
Вирішальними мотивами у діях київських і переяславського полковників було небажання потрапляти під жорсткий контроль з боку російської військової адміністрації (воєвод), крім
