неправильно. Хто б не був автором такої ідеї, це лише химерні інтелектуальні вигадки, тому що нікому не подобається руйнувати своє власне життя. Подумайте самі: невже це було так класно – отримати двійку, погладшати чи змусити батьків сердитися на вас? Звісно, ні. Те саме стосується надто обережного підходу до життя: ви цього не хочете.
У будь-якому разі, навіть якщо ви мали рацію стосовно всіх ваших недоліків, – а я дуже сумніваюся – самоосуд не дасть вам жодної користі, тому що це ніяк не впливає на силу волі. Власне кажучи, самокритика – насправді ще одна відмовка, адже вона змушує вас думати, ніби ви робите щось гарне й правильне.
Повірте, це лише ілюзія. Трохи себе покартавши, ви тільки зробите вигляд, ніби з користю провели час. Коли ж ви припините себе сварити, перед вами відкриється чудовий, великий простір із необмеженими можливостями.
Не дозволяйте також іншим людям себе судити. Критикувати когось – ницість. Будь-якому дурневі це до снаги.
Щоб розпочати справжні зміни, ви маєте зрозуміти, що у вашої проблеми є вагома причина і її треба з’ясувати.
Тільки тоді ви зможете знайти вихід.
Чому нас не вчили шукати серйозні причини нашої поганої поведінки? Думаю, тому, що критикувати значно легше, ніж бути вдумливим.
Отже, трохи замислімося над вашою ситуацією.
Що за голос ви чуєте у своїй голові?
Є три види таких голосів:
1. Внутрішній голос, що постійно каже «ні», належить дорослому, який навчав вас боятися, – комусь із батьків, учителеві, старшому брату чи сестрі. Ви запозичили в них цей голос, і саме він вас тепер зупиняє.
Батьки Алісії з острахом реагували на всі її спроби завести нових друзів або спробувати щось нове; вони застерігали її, нагадуючи бути обережною, робити тільки безпечні речі, ніби загроза чатувала на кожному кроці. Обоє – і мама, і тато – були молодшими дітьми в родинах іммігрантів, чиє життя в новій країні суворо контролювали старші брати й сестри. У результаті батькам Алісії бракувало ініціативи, здатності самостійно приймати рішення та досвіду, який би з часом забезпечив їхню впевненість. Навіть знаючи, що сигнали, які ми отримуємо, є дурними, вони все одно засвоюються. Саме так ми вчимося. Наш розум влаштований так, щоб оберігати нас від небезпеки, і маленькій дитині найлегше запозичити ці голоси, які б постійно нагадували, що світ сповнений загроз.
Алісія ніколи не говорила батькам, що вони були надто боязкими, але їхні голоси міцно засіли в її голові. Тепер щоразу, зважуючись на сміливий учинок, вона починає панікувати й намагається все відмінити. Вона йде з нових місць роботи, ледве розпочавши працювати, скасовує побачення, уникає компанії.
2. Ваші батьки були настільки далекі від контролю, що ви самі вигадали цей «батьківський голос».
Якщо ваші батьки були безвідповідальними, ненадійними або некерованими, вам доводилося брати на себе їхні обов’язки. Яким чином? Ви самі створили «батьківський голос»,
