а та люлька набита колючками, а тому пану він люльку з тютюном дав. Та ще розказав, шо руки погрів, а вони всі в багнюці. В нас хутір є, Мокрий, там завжди казали, шо нечиста сила є».[97]
– «Ще в нас колись так старі люди розказували. Раньше ґазда чо[го] ніколи не виїздив, як після дванадцятої години, як когут запіє?… Запіє когут – тоди осібняк їхав дорогов. Чого? От одного разу йде ґазда бідолаха, десь з дороги йшов, дорога таво наша, шо веде попри церкву. Над’їхала, каже, така бричка, такі, каже, два пани. «Сідайте, – кажуть, – ґаздо, ми Вас підвеземо». Всьо, дали ґазді закурити. Ґазда сі рано пробуджєє – ґазда в такій шпині лежит, десь ’го кинули, дали такий кусок тернини, а на тернину наложили конєчку (кінські «балабухи» – В. Г.), аби курив. А він сі каже, шо я перехрестив, шо сі щєстє трапило, шо мене підвезли. Так сі, каже, перехрестив і сі не опамятав, де я є».[98]
Дещо по-інакшому обіграно суть цього сюжету в таких розповідях:
– «Мама розказувала, шо в неї був брат. І він ходив у сусідне село до дівчини. Каже, нарешті він іде… по опíвночу, ну, засидів си, не ночував там в неї, але йшов додому (це не мóжна бýло, аби дес ночував хлопец в дівчини). І він іде попри цвинтар, віходит з цвинтарі чоловік і дає їму люльку закурити. (Це не брехнє́, це мóї мами рідний брат розказував). І він з тов люльков іде, і лиш відійшов два кроки, три від того чоловіка, і перед ним з’явлєє сі кіт. Це вночó. Опíвніч. І той кіт іде суда поза село і до кернички туда. Це рімна цє дорога, і… він не йде суда, не навернув дудому, але той кіт веде їго, і він за тим котом іде. Він не міг навернути ніґде. І він за тим котом ішов, ішов, і дійшов аж до кіпцє якогос. Кіпец між Репужинціми і… навернув він не туда, де капличка, але навернув суда направо, шо ліс іде ше туда, до лісу великого. І там на той копец він сідає, і той кіт щезає, і він там до рáннє… сонце зійшло їму, на тім кіпци. Так шо він не спав, але йти не міг, нічо’. Він як сів, так він на тім кіпци… Ну а то теперка живо днина. І він дивицця, а він сидит на тім… а так він не пам’ятав, куда… Ну, і він дивицця, а то не люлька, а кістка. З людини чи з кого бýла кістка, а не люлька. Кіпец – то на граници. Такий кіпец насóпали, і там слупóк, і це була границя: то Репужинці, а це Далешеве».[99]
– «…Такий прийде пан у шляпі, шо куди… За Польщі то ше фурмáнили, бо дуже добре платили за фурмáнку, треба було добрі коні мати, доброго воза, то каже вже, там з Гýмнищ, каже, то мати мої росказували, десь він там був і приїхав додому вже увечир, і тримає руку в кишені: «Я маю рубля». – «А де ти взяв?» – «А во під’їжджав зо мною пан – дав мені рубля». Як він до кишені, то, вибачте, там нема рубля, а кíнське гімно, знáчить. Вони там користувалися, нечиста сила, чорти, користувалися з тих. Як сяде на фуру, то коні зразу попріють, будуть везти, як не знати шо. Він любив під’їхати. Отаке. То він більше в губід так».[100]
Нерідко чорт показується як чоловік у чорному одязі з блискучими ґудзиками:
«Хто знає, як кого лякає. Ну, щось виходить.
Зап. Л. Оніщук 12.07.2008 у с. Хмелівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Зарубай Параски Василівни, 1917 р. н.
Зап. Л. Оніщук 16.07.2008 у с. Глибівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Гоголя Івана Миколайовича, 1939 р. н.
Зап. 12.07.2015 у с. Далешеве Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Хом’як Марії Степанівни, 1933 р. н.
Зап. 09.07.2010 у с. Богунівка Горохівського р-ну від Мацеюка Петра Павловича, 1929 р. н.
