втік додому. А другий ішов – ага, кіт ійде. Каже – йду, кіт ійде здуровий, за мною йде… А він юго ногою вдарив, того кота. Той кіт як зваливсь… йому звалилось шось на плечи, то ніс до самеї хати, а послє сýнувся. Та’, як дерево, каже, шо ніс. Ну. Ето начинаєцця у час ночи до двох годин, бо поки півни не засповают… Півни засповают, тоді вже можéш куди хоч іти, ничо’ не лякає. Ну, нечистоє».[114]
– «А ше колись… в нас там коло Дністра внизу був млин. І туда носили люди – озьме на плечі гýзочок та й йде молоти. І поніс чоловік, шо ніби там вночі молов, а відтак шо вертавсі, шо пізно, ніч таки. І вертавсі догори. І каже, як взяв на плечі той мішок – ну таке тяжке, шо страшне. Несе. Ну, доходит, там якась керничка була. Думає: стану нап’юся води, буде трохи легше, бо вже сім потів зійшло. Напивсі води – нічого. Бере знов – далі тіжке. Далі несе. Ну, вже так шо виходит, бо то ліс гі долинов трошки, а там вже виходит, шо голóці, шо гола обíч. І вже як мав віходóти, вже останні кущі там, і, каже, вже не міг нести. Як гепнув тим мішком так-от до землі, а то так якби хвилев так зареготалось. Так – ха-хаха! – по тих обóчєх. І каже, шо вже взяв потім мішок, і вже легко було, і поніс. То шось пуджіло. А то – блуд бересі».[115]
Якщо коні, відчуваючи «нечисту силу», зупинялися й не хотіли далі везти, не залишалося нічого іншого, як перепрягти їх: «Знаю, шо в нас тутó в бéрезі, там дальше, казали, шо жінка вродила дитину і там десь закопала, і старі люди казали, шо там блуд бравсі. Ну, тепер дідько боїцці всіх, він вже не йде, а тогди – то правда бýла… Навіть мóї тато. Мóї тато, то все ноччю возили. Снопи, всьо. Бо то днем – сили косити. А коні сами знают, куди ходити, аж під фіртков той господар пробудиццє. Тато везут кукурудз, снопами. Наклали-наклали, і їдут. А нарешті коні стали. Вони стали, і тако… Тато що – батогом б’ют, всьо, – нічо’. А вони учули. Знали, шо цей злий дух дуже любит людині зробити, аби людина наробила си. Ну, пошкодити шось, аби людина наробила си. Вони злазьи з фіри і хотье за вýздечку взєти коні перегнати. Вони – ніяк. Розчепірили ноги, і ніяк іти. Оден кінь в той бік, другий в той бік, дишель отак стоїт, задер сі догори, і ніяк. Вони тогди стают, розпрігают коня, обертают, – тому дают ту упріж, тому дают ту упріж, запрігают, перекручуют, сідают на фіру і – не переΐздіт це, але навертают на поле обминути. Чо’ вони там спинили сі, не переΐздіт. Вони, я, каже, може, я десіть метрів проїхав – як щос у долоні… Ага, правда, – вони як злізли з фіри, а перед ними стоїт сніп кукурудзє́нки. Стоїт, листячком махає. А вони думали, що коні напудились цего снопá. Хтіли його… за… то… і викінути. Воно ни бере. Вони ще раз… і їм самим вже стало страшно, і тогди вони стали коні ці перепрігати, і вони як минули цей сніп (вони минули сніп, не їхали на сніп), минули і, каже, мо’, так з десіть метрів, і як щос заплеще в долоні! Як заирже, так «Га-га-га-га-га!» Як коні рушєють – то чуть віз не розтелéпали. Так шо колись цего бýло повно. Там, казали, салдати погинули в австрійску війну, і їх не переховали, ні нічо’. То Кругла Мóчіра, як їхати на Дýбки, і там поклали хрест цим салдатам, але не переховали».[116]
Показово, що нерідко підкреслюється саме властивість коней відчувати чорта,
Зап. 27.07.2015 у с. Великий Курінь Любешівського р-ну Волинської обл. від Шмаль Галини Никонівни, 1942 р. н., уродженки с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл.
Зап. 06.07.2015 у с. Кунисівці Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Артиш Галини Іванівни, 1957 р. н.
Зап. 08.07.2015 у с. Чернелиця Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Сидорак Олені Степанівни, 1932 р. н.
