p>На моєму робочому столі стоїть заставка пурпурового нічного неба, всипаного зорями, з Молочним Шляхом, назва якого походить від класичного латинського lactea. Багато років тому мама казала мені, що Молочний Шлях слід писати так: Гαλαζίας κύκλος – і що Аристотель споглядав Молочне коло в Халкідіках, за тридцять чотири милі від сучасного міста Тессалоніки, де народився мій батько. Найстаршій зірці майже 13 мільярдів років, але зіркам на моєму робочому столі два роки і їх зроблено в Китаї. І цей Всесвіт зараз розбито.
Я нічим не можу зарадити. Мабуть, у наступному засидженому мухами місті є інтернет-кав’ярня, хазяїн якої часом усуває дрібні поломки, але мені треба замовити дисплей, а він прийде десь через місяць. Чи я ще буду тут через місяць? Гадки не маю. Залежно від моєї хворої матері, яка спить, укрившись москітною сіткою в кімнаті поруч. Прокинувшись, вона прокричить: «Принеси води, Софіє!» І я принесу їй води, і вона завжди буде не такою, як треба. Я вже не певна, що означає вода, але я принесу їй води такої, як я її розумію: з пляшки в холодильнику, з пляшки не з холодильника, з чайника, закип’ятивши в ньому воду й залишивши її вистигати. Вдивляючись у зоряне небо на заставці, я часто дивним чином пливу в часі.
Тільки одинадцята вечора і я б могла по-справжньому плисти на спині в морі, споглядаючи справжнє нічне небо й справжній Молочний Шлях, але я боюсь аурелій. Учора по обіді одна мене вжалила, залишивши на моєму передпліччі яскравий пурпуровий рубець, як від батога. Мені довелося бігти по гарячому піску до медпункту в кінці пляжу, щоб студент-медик (з бородою), чия робота полягала в тому, щоб сидіти цілий день на пляжі, чекаючи на вжалених туристів, намастив мене маззю. Він сказав, що в Іспанії аурелій називають медузами. Я гадала, що Медуза – це грецька богиня, яка обернулася на страховисько, коли її прокляли, і що вона силою погляду обертала всіх, хто на неї гляне, на камінь. То чому ж аурелію назвали на її честь? Він погодився, але припустив, що, мабуть, щупальця аурелії скидаються на волосся Медузи, яке на картинах завжди зображено у вигляді купи змій, які звиваються.
Я помітила зображення з Медузою з мультика на жовтому застережному прапорці, у неї божевільні очі й замість зубів – бивні.
– Там, де прапорець з Медузою, краще не плавати. Вибір за вами, справді.
Промокнувши вжалене місце ватою, змоченою в підігрітій морській воді, він дав мені підписати папірець, що скидався на якусь заяву. Це перелік усіх ужалених людей того дня. У бланку просили зазначити моє ім’я, вік, фах та країну походження. Важко обміркувати стільки даних, коли в тебе рука в пухирцях і пече. Він пояснив, що мусить просити мене заповнити бланк, щоб медпункт не закрили під час економічної кризи в Іспанії. Якщо туристам ця послуга не потрібна, він зостанеться безробітним, тому медузи, мабуть, його тішили. Завдяки їм він заробляв собі на хліб і на пальне в мопед.
Зазираючи у бланк, я помітила, що вік ужалених медузами коливається від семи до сімдесяти чотирьох, усі вони переважно з Іспанії, хоча є кілька з Великої Британії та Трієста. Я завжди хотіла поїхати у Трієст, бо ця назва схожа на tristesse, легке і світле слово, хоча французькою воно означає «сум». Іспанською буде tristeza, важче, ніж французький сум, радше скидається на стогін, ніж на шепіт.
Плаваючи, я не помітила жодної медузи, але студент пояснив, що вони мають дуже довгі щупальця, тому здатні жалити на відстані. Палець у нього був липкий від мазі, яку він саме зараз втирав мені в руку. Він наче добре знається на медузах. Медузи на 95 відсотків складаються з води, тому легко маскуються. А ще їх так багато розвелося в океанах через надмірний вилов риби. Головне, щоб я не терла й не чухала укуси. Можливо, там ще залишились клітини медузи, і якщо чухати, з них може ще виділитися отрута, але завдяки цій мазі пекучі клітини знешкодяться. Поки він розмовляв, я спостерігала за його ніжними, рожевими губами, що ворушилися з-під бороди. Він дав мені списаний олівець, ґречно вмовляючи заповнити бланк.
Ім’я: Софія Папастерґіадіс
Вік: 25
Країна походження: Велика Британія
Фах:
Медузам байдуже, який у мене фах, то в чому ж річ? Це дражливе запитання, болісніше за вжалену руку й складніше за халепу з моїм прізвищем, яке ніхто не може правильно ані вимовити, ані написати. Я йому сказала. У мене диплом антрополога, але наразі я працюю в кав’ярні в Західному Лондоні, вона називається «Кофі Хаус», у нас безкоштовний Wi-Fi і відреставрований костел. Ми підсмажуємо зерна, які самі вирощуємо, і варимо три різновиди висококласного еспресо… тому я гадки не маю, що записати у графу «фах».
Студент смикнув себе за бороду.
– Адже ви, антропологи, вивчаєте примітивних людей?
– Так, але єдина примітивна людина, яку я досі вивчала, – я сама.
Раптом мене охопила ностальгія за британськими лагідними, вологими парками. Я прагнула простягти своє примітивне тіло на зеленому моріжку, де в колючій траві не плавають медузи. В Альмерії немає зеленої трави,
