прямо. Я повторюю завчене: мій батько грек, мати англійка. Я народилася в Британії.
– Греція менша за Іспанію, але вона не здатна оплатити свої рахунки. Мрія померла.
Я спитала, чи має він на увазі економіку. Він відповів ствердно, він навчався на магістра у Школі філософії при Ґранадському університеті, але вважав, що йому поталанило отримати роботу на літо в цьому медпункті на пляжі. Якби «Кофі Хаус» наймав працівників, коли він закінчив університет, він би полетів у Лондон. І він не знав, чому сказав, що мрія померла, адже сам так не думає. Мабуть, десь прочитав і зачепився за ці слова. Хоча сам він не вважав, що «мрія помирає». Для початку, хто такий мрійник? Єдина інша мрія, яка спадала йому на гадку, це слова з промови Мартіна Лютера Кінга «У мене була мрія…». Але вислів про те, що мрія померла, означає, що вона народилась і зараз їй настала смерть. Лише мрійники могли б сказати, що вона померла, а від їхнього імені ніхто таке сказати не в змозі.
А потім він промовив до мене ціле речення грецькою і здивувався, коли я відповіла, що не розумію грецької.
Безкінечно ніяково мати прізвище Папастерґіадіс і не знати мови свого батька.
– Моя мати англійка.
– Так, – відповів він своєю досконалою англійською. – Я у Греції був лише один раз, у Скіатосі, але зміг набратися кількох фраз.
Немов він навмисне мене ображав за те, що я недостатньо грекиня. Батько покинув матір, коли мені було п’ять, а вона – англійка й переважно розмовляє зі мною англійською. А до нього це який має стосунок? Хай там як, а він мусить перейматися вжаленим медузою місцем.
– Я бачив тебе на площі з матір’ю.
– Звісно.
– Їй важко ходити?
– Часом Роуз може йти, часом – ні.
– Твою матір звуть Роуз?
– Так.
– І ти називаєш її на ім’я?
– Так.
– Не кажеш їй «мама»?
– Ні.
Торохтить холодильник, що стоїть у кутку медпункту, скидаючись на щось мертве й холодне, але з пульсом. Мені стало цікаво, чи є там вода. «Agua con gas, agua sin gas»[1]. Я завжди розмірковую над тим, як зробити так, щоб вода для матері була такою, як треба.
Студент зиркнув на годинник. «За правилами всі вжалені мають залишатися тут протягом п’яти хвилин. Щоб я міг пересвідчитись, що в тебе немає серцевого нападу чи якої іншої реакції».
Він показав на графу «фах» у бланку, яку я не заповнила. Можливо, через біль від ужалення, але я зрештою почала розповідати йому про моє жалюгідне мініатюрне життя. «У мене власне не робота, а турбота, і це моя мати Роуз».
Він водив пальцями по своїй литці, поки я розповідала.
– Ми приїхали в Іспанію на огляд у клініку Ґомеса, щоб дізнатися, що насправді в неї з ногами. Наш перший огляд через три дні.
– У твоєї матері параліч кінцівок?
– Ми не знаємо. Це загадка. Вже давненько триває.
Він
Вода з газом, вода без газу (
