ящику на поличці посередині стіни. Вона не зводила вічного погляду непорушних пильних очей з людських братів-сестер.
– Пані Папастерґіадіс, бачу, вас звати Роуз.
– Так.
Він вимовив Папастерґіадіс так легко, ніби промовляв Джоан Сміт.
– Чи можу я називати вас Роуз?
– Так, можете. Це ж, зрештою, моє ім’я. Моя донька кличе мене Роуз, тож я не бачу причин, чому б і вам до мене так не звертатись.
Лікар Ґомес усміхнувся мені:
– Ви називаєте матір Роуз?
Це вже вдруге за три дні мені поставили таке запитання.
– Називаю, – відповіла я поспіхом, ніби це дрібниця. – Чи можна спитати, як нам вас називати, лікарю Ґомес?
– Звісно, я ж консультант, тому – пан Ґомес. Але це надто офіційно, тому я не проти, якщо ви кликатимете мене просто Ґомес.
– Так, це добре знати. – Мати здійняла руку, щоб упевнитись, що шпильки на шиньйоні досі на місці.
– І вам шістдесят чотири роки, пані Папастерґіадіс?
Чи він забув, що йому дозволено називати свою нову пацієнтку на ім’я?
– Шістдесят чотири і скнію.
– Отже, вам було тридцять дев’ять, коли ви народили доньку?
Роуз кахикнула, ніби щоб прочистити горло, кивнула й знову кахикнула. Ґомес теж закашлявся. Прокашлявшись, провів пальцями по білому пасмі у волоссі. Роуз, поворухнувши правою ногою, застогнала. Ґомес, поворухнувши лівою ногою, застогнав.
Я вже й не збагну, він її передражнював чи вона його. Якщо вони розмовляли стогонами, кахиканням та зітханнями, цікаво, чи вони порозумілися.
– Ми раді вітати вас у нашій клініці, Роуз.
Він простягнув руку. Мати нахилилася, наче хотіла потиснути руку, але раптом вирішила цього не робити. Його рука так і стирчала в повітрі.
Вочевидь, їхнє невербальне спілкування не викликало в неї довіри.
– Софіє, дай мені паперову хустинку, – мовила вона.
Передавши матері хустинку, я потиснула Ґомесу руку від імені матері. Її рука – моя рука.
– А ви міс Папастерґіадіс? – Він наголосив слово «міс» так, що воно чулося як «міззззз».
– Софія – моя єдина донька.
– Маєте синів?
– Як я вже сказала, вона єдина.
– Роуз, – він усміхнувся, – гадаю, ви зараз чхатимете. Чи сьогодні в повітрі літає пилок? Абощо?
– Пилок? – Роуз мала ображений вигляд. – Ми ж посеред пустелі. Тут немає квітів, як я їх знаю.
Ґомес передражнив, теж ніби ображено:
– Згодом я поведу вас на прогулянку по наших садах і покажу вам квіти, як ви їх не знаєте. Пурпурову морську лаванду, кущі жожоба, що мають дивовижні колючі гілки, ялівець червоноплідний, безліч лісових квітів, завезених для вашої втіхи до нас аж із Табернаса, що в Андалусії.
Підійшовши до її візка, прихиливши коліна біля її ніг, глянув їй просто у вічі. Вона почала чхати.
