у мене є певні дані, але я хочу, щоб ви самі мені сказали, до яких ліків ви звикли, а які можете облишити. До речі, вас утішить, що за прогнозом погоди в Іспанії здебільшого буде сухо і сонячно.
Роуз заворушилась у візку:
– Принесіть мені склянку води, будь ласка.
– Чудово. – Він підійшов до рукомийника, наповнив пластиковий стаканчик і приніс їй.
– Проточну воду пити безпечно?
– О, певна річ.
Я спостерігала за тим, як мати відсьорбує білувату, як хмарина, воду. Це правильна вода? Ґомес попросив її висунути язика.
– Язика? Навіщо?
– Язик яскраво показує загальний стан вашого здоров’я.
Роуз послухалась.
Ґомес, сидячи до мене спиною, немов відчув, що я зараз дивлюся на мавпу на його полиці.
– Це зелена мавпа з Танзанії. Її вбило струмом на електричному стовпі, а потім один з моїх пацієнтів відніс її таксидермістові. Поміркувавши, я прийняв його подарунок, адже зелені мавпи мають з людьми чимало спільного. Зокрема гіпертонію та тривожність. – Він досі пильно роздивлявся материн язик. – Але нам не видно його синьої мошонки й червоного пеніса. Мабуть, роблячи опудало, майстер відрізав їх. Тому нам доводиться тільки уявляти, як цей хлопчина грався на дереві зі своїми братиками та сестричками. – Він легенько постукав матір по коліну, і вона засунула язик у рот. – Дякую, Роуз. Ви слушно попросили води. Ваш язик свідчить, що у вас зневоднення.
– Так, мені завжди хочеться пити. Софія лінується поставити мені склянку води коло ліжка ввечері.
– Де саме в Йоркширі ви народилися, пані Папастерґіадіс?
– У Вортері. Це селище за п’ять миль на схід від Поклінгтона.
– Вортер, – повторив він. Усі його золоті зуби зараз на видноті. Він повернувся до мене. – Гадаю, Софіє Ірино, ви захочете звільнити нашого маленького примата-євнуха, щоб він погуляв кабінетом і почитав мої перші видання Сервантеса. Але спочатку звільніться самі. – Його очі стали такими синіми, що могли б розрізати скелю, як лазер. – Мені треба поговорити з пані Папастерґіадіс і скласти план лікування. Ми маємо обговорити його наодинці.
– Ні. Вона має лишитися. – Роуз стукнула фалангами пальців по візку. – Я не буду відмовлятися від моїх ліків у чужій країні. А Софія єдина, хто про це знає все.
Ґомес помахав мені пальцем.
– Чому б вам не почекати на рецепції дві години? Ні, ось що вам слід зробити: сядьте на автобус, що від’їжджає від дверей моєї лікарні. Він висадить вас біля пляжу в Карбонерас. Усього двадцять хвилин їзди від лікарні до міста.
Роуз мала спантеличений вигляд, але Ґомес не звернув на неї уваги.
– Софіє Ірино, я раджу вам їхати негайно. Зараз полудень, тож ми з вами побачимося о другій.
– Я б охоче поплавала, – обізвалася моя мати.
– Завжди добре бажати більше розваг, пані Папастерґіадіс.
– Якби
