й обгавкуючи світ на пляжі, що простягся під ним. Пабло горлає на двох мексиканців, які фарбують стіни. Вони не огризаються, адже не мають потрібних юридичних документів, щоб мати змогу показувати йому палець. Що гучніше дзявкотить пес, то гучніше горлає Пабло.
Сьогодні я відпущу собаку Пабло.
Я йду пішки до «Кафе Плайя», що поруч зі школою дайвінгу, і замовляю мою улюблену каву – кортадо. Певна річ, я хочу бачити, як офіціант спінює молоко водою, адже я цілих шість днів вчилася у «Кофі Хаусі» вдосконалювати своє вміння спінювати молоко. Чорне волосся в офіціанта змащене гелем так, що стирчить урізнобіч. Воно так різноманітно реагує на силу тяжіння, що я б могла цілу годину спостерігати за ним замість того, щоб звільнити собаку Пабло. Вони додають у кортадо молоко тривалого зберігання, яке тут використовують здебільшого в десертах. Це молоко зазвичай називають «комерційно надійним».
«Ми подолали довгий шлях від корови, під вим’ям якої стоїть цеберка з парним молоком. Ми так далеко від дому».
Ось так казала мені моя начальниця своїм, сказати б, засмученим голосом мого першого дня в «Кофі Хаусі». Я досі часто згадую ці слова. І те, як вона до них ставилася. Чи домівка там, де парне молоко?
Інструктори з дайвінгу котять свої пластмасові бензинові каністри та балони з киснем по піску. Їхній човен чекає на них на спеціально відмежованій ділянці моря. Чи колись випаде слушна нагода звільнити пса Пабло?
Підвівшись, дорогою у вбиральню я проминаю місцевого п’яницю, який їсть тарелю помаранчевих чипсів, запиваючи ранковим коньяком. Двері в сеньйорас нагадують обертові двері в барах, як у фільмах про ковбоїв, вони гримають та пофарбовані білим. Я бачила такі у вестернах, коли хазяїн бару підозріливо пильно вдивляється у відвідувача, який саме заходить у заклад. Поки я пісяла, хтось зайняв кабінку поруч. Між підлогою та ширмою між кабінками поруч є просвіт, тож я помітила, що то – чоловік. У нього чорні шкіряні черевики із золотими пряжками збоку. Він ніби на мене чекає. Стоїть дуже тихо, я чую, як він дихає, але стоїть непорушно. Чатує. Я раптом відчуваю, що за мною спостерігають. Може, він бачить, що в мене спідниця задрана аж до талії. Чого ж іще йому там стояти? Я чекаю кілька хвилин, щоб він зробив крок і пішов геть, але коли він не йде, я починаю панікувати. Стрімко опускаю спідницю, рвучко розкриваю салонні дверцята і йду шукати офіціанта.
Він працює біля кавоварки: одночасно робить хлібні тости й вичавлює сік з апельсинів.
– Даруйте, але в сеньйорас – чоловік.
Офіціант хапає рушничка, що висить на плечі, й витирає сталеву паличку без жодної плямки, з якої капає молоко. Повернувшись, знімає сухий багет з решітки й нарізає його в тарелю.
– Що?
У мене ноги затрусилися. Гадки не маю, чому так злякалася.
– У жіночій вбиральні – чоловік. Він підглядав за мною під дверима. Може, у нього є ніж.
Офіціант роздратовано захитав головою, він не хоче відходити від своєї кавоварки, де в рядок стоять склянки та чашки під сталевими насадками. Готувати
