атеїстка, пане Ґомес, – суворо відповіла Роуз. – І я не вірю, що жінки, котрі народжують, є непорочними.
– Але ж, Роуз, її витесано з крихкого мармуру кольору материнського молока. Біло-жовтуватого. То, може, скульптор просто виявляв свою пошану до годування немовляти. Цікаво, чи називає єдине дитя непорочної матері її на ім’я?
– Не має значення, – мовила Роуз. – Хай там як, а все це брехні. І, до речі, Ісус називав свою матір «жінка». На івриті це «мадам».
Раптом з’явилася рецепціоністка й почала дуже швидко щось розповідати Ґомесу іспанською. Вона тримала на руках товсту білу кішку, потім поставила її на мармурову підлогу коло начищених Ґомесових чорних черевиків. Коли кішка почала кружляти навколо його ніг, чоловік присів і простягнув руку.
– Ходо – моя щира любов, – мовив чоловік. – Кішка потерлася мордою об його розкриту долоню. – Вона дуже лагідна. Мені прикро, що мишей у нас немає, тож їй цілими днями нічого робити, окрім як мене любити.
Роуз почала чхати. Чхнувши вчетверте, вона ляснула себе по оку рукою:
– У мене алергія на котів.
Ґомес засунув мізинця кішці до рота.
– Ясна мають бути твердими та рожевими, тож із цим у Ходо все добре. Але в неї випнуте черево, боюся, що це може бути хвороба нирок.
Він опустив руку в кишеню й, добувши антимікробний спрей, побризкав руки, а Хулієта тим часом спитала, чи дати Роуз краплі від ока, що свербить.
– О, так, дякую.
Нечасто моя мати каже дякую. Пролунало так, ніби щойно їй подарували коробку шоколаду.
Хулієта Ґомес добула з кишені маленьку білу пластикову пляшечку.
– Це антигістаміни, я нещодавно зараджувала іншому пацієнту з такою ж проблемою.
Підійшовши до Роуз, вона відхилила їй голову назад, узявши за підборіддя, і накрапала по дві крапельки в кожне око.
Тепер моя мати мала витончено заплаканий вигляд, докірливий, ніби вона хотіла заплакати, але сльози не текли по щоках.
Ходо, кішка, зникла на руках в одного з санітарів.
Сестра Сонечко, а насправді Хулієта, не була ані привітною, ані непривітною. Власне, вона поводилася по-діловому, спокійно. Їй не властивий був батьків радісний ентузіазм, але, втім, я помітила, що вона дуже уважно слухає Роуз, не видаючи себе. Я знову розмірковувала над тим, як вона затрималася в одвірку, коли ми заходили в консультаційний кабінет. Може, її думки не блукали так далеко, як я перше гадала. Вона все зауважувала, бо спитала, чи допомогти мені застебнути сукню. Я забула, що розстебнулася на пляжі.
Хулієта обережно потягнула змійку, а потім, поклавши руки на тендітний стан, повідомила, що наше таксі приїхало.
– Бувайте, Роуз. – Ґомес енергійно потиснув їй руку. – До речі, сідайте за кермо авто, яке ми для вас наладнали. Його включено у плату.
– Але як же мені кермувати? Я ніг не відчуваю, – Роуз знову мала ображений вигляд.
– Я
