руку до материної правої ноги, вона підставила йому її, немов дарунок. Він почав натискати їй на пальці великим та вказівним пальцями, а я та мавпа у скляному ящику за ним спостерігали. Потім провів пальцем до її литки.
– Це таранна кістка. А перед тим я натискав на фаланги. Чи відчуваєте ви мої пальці?
Роуз похитала головою:
– Я нічого не відчуваю. Ноги заніміли.
Ґомес кивнув, немов уже знав, що так воно і є.
– У якому ви моральному стані? – промовив він таким тоном, ніби питав про стан кістки, яка зветься моральною.
– Непоганому.
Нахилившись, я взяла її взуття.
– Прошу, – мовив Ґомес, – поставте там, де воно було. – Тепер він мацав підошву на материній правій нозі. – У вас тут виразка, і отут. Чи вас перевіряли на діабет?
– О, звісно, – мовила вона.
– Ділянка шкіри незначна, але трохи заражена. Треба негайно її оглянути.
Роуз важко кивнула, але мала задоволений вигляд.
– Діабет! – вигукнула. – Може, у ньому вся справа.
Він ніби не хотів продовжувати цю розмову, бо підвівся й пішов до рукомийника помити руки. Дістаючи паперовий рушник, він повернувся до мене: – Можливо, вам буде цікаво помилуватися архітектурою моєї лікарні?
І мені дійсно було цікаво. Я відповіла, що, як мені відомо, найперші склепіння зводили з мамонтових бивнів та кісток.
– Так, а у вас квартира прямокутна. Та принаймні з морським краєвидом…
– У ній незатишно, – втрутилася Роуз. – Мені вона схожа на прямокутник, зведений на галасі. Там є тераса, нібито для усамітнення, але вона зовсім такою не є, адже виходить на пляж. Моїй доньці подобається сидіти там і вдивлятися в комп’ютер, ховаючись від мене.
Роуз розійшлася зі своїми наріканнями.
– Уночі на пляжі проводять шоу з фокусами для дітей. Так гамірно. У ресторані торохтять тарілками, кричать туристи, гудуть мопеди, галасують діти, вибухають феєрверки. Я ніколи не виходжу до моря, хіба Софія відвозить мене на візку, але там все одно дуже спекотно.
– Отже, мені доведеться принести море до вас, пані Папастерґіадіс.
Роуз закусила верхніми зубами нижню губу й сиділа так певний час. Потім відпустила.
– Як на мене, вся їжа тут на півдні Іспанії дуже важко перетравлюється.
– Мені прикро, – його блакитні очі спинились на її череві, немов метелик, що сів на квітку.
Протягом останніх кількох років моя мати схудла. Вона всихала й наче стала нижчою, бо її сукня, яка колись сягала колін, зараз спадала трохи вище литок. Я нагадувала собі, що коли вона почала старіти, була привабливою. Її волосся, завжди зібране на потилиці й заколоте шпилькою, було єдиним, на що вона не шкодувала коштів. Раз на три місяці, коли показувалася сивина, модний перукар-колорист, жінка із поголеною головою, загортала його у фольгу й фарбувала у світлий відтінок. Вона пропонувала мені вчинити так само з моїми непокірними чорними кучерями, які закручувалися щоразу, коли намокнуть під дощем, що траплялося часто.
Я
