Через п’ять хвилин Джиммі завважив, що досі чує її голос у своїх грудях. Це був голос її матері, зрозумів він, трохи нижчий і довірливіший, аніж мала його дочка раніше, й Джиммі замислився, коли ж це він оселився в доччиних голосівках і чому сам досі його не помічав.
Голос її матері. Її матері, яка померла чотирнадцять років тому й повернулася до Джиммі в образі їхньої дочки. Вона тепер жінка, Джиммі. Вона виросла.
Жінка. О, Боже! Як це сталося?
Дейв Бойл не мав наміру кудись іти того вечора.
Це був звичайний суботній вечір після тривалого робочого тижня, але Дейв досяг того віку, коли субота мало чим відрізнялася від вівторка й пити в барі не здавалося йому чимось приємнішим, аніж пити вдома. Удома принаймні не треба думати про повернення.
Тож згодом, коли все вже сталося, він казав, що тут не обійшлося без втручання Долі. Доля втручалася в Дейвове життя й раніше – здебільшого в поганому розумінні, – проте він ніколи не мав відчуття, що вона його кудись спрямовує, Доля, як велося, діяла безсистемно й плутано. Так ніби вона сиділа десь у хмарах, а хтось її запитував: «Доле, тобі нудно сьогодні?»
«Та трохи, – відповідала Доля, – але чому б мені не розважитися й трохи не поскубти Дейва Бойла? Ну, що я вигадаю тепер?»
Отже, Дейв міг упізнати Долю, коли та навідувала його.
Можливо, того суботнього вечора Доля святкувала свій день народження або щось таке, вирішивши дати друзяці Дейвові Бойлу перерву, дозволити, щоб він випустив трохи пари, не відповідаючи за наслідки. Доля ніби сказала йому: «Ну ж бо, Дейве, завдай удару. Обіцяю тобі, що цього разу не буде удару у відповідь». Так буває, коли запасному футболістові, який ніколи не виходить на гру, раптом дозволяють бити пенальті. Бо ж це ніколи не планувалося. Не планувалося. Дейв потім не раз підносив увечері догори руки, так ніби звертався до журі, й лагідно промовляв до порожньої кухні: «Ви маєте зрозуміти. Це не планувалося».
Того вечора він спустився сходами вниз, поцілувавши на ніч свого сина Майкла, й попрямував до холодильника, щоб узяти там пиво, коли його дружина Селеста нагадала йому, що сьогодні Дівочий вечір.
– Знову? – запитав Дейв, відчиняючи холодильник.
– Минуло вже чотири тижні, – сказала Селеста тим своїм грайливим голосом, який іноді відбивався під ребрами Дейва Бойла.
– Фантастично.
Дейв нахилився над посудомийною машиною й відкрив своє пиво.
– Що у вас у програмі на сьогодні?
– «Мачуха», – сказала Селеста, блиснувши очима й плеснувши в долоні.
Один раз на місяць Селеста й троє її подруг, які працювали разом із нею в перукарні Озми, збиралися в помешканні подружжя Бойлів, щоб розкинути карти таро, напитися вина й зготувати собі чогось такого, чого вони раніше не їли. Вони завершували свій вечір, дивлячись якийсь зворушливий кінофільм, зазвичай про жінку, яка робить успішну кар’єру, але почуває
