Тумі-авеню, але якщо Пагорби й далі наступатимуть на Низину, то незабаром ми побачимо, як їхні «сааби» доповзуть до каналу й до початку Низини.
Минулого тижня містер Мак-Аллістер, Дейвів домовласник, сказав Дейвові (ліниво й побіжно):
– Ціни на житло швидко зростають. Я маю на увазі ціни на помешкання.
– То це ж вам вигідно. – Дейв подивився на будинок, у якому він уже десять років винаймав помешкання. – І, коли все так піде й далі, ви…
– Коли все так піде й далі? – Мак-Аллістер подивився на нього. – Дейве, мене задушать податками на власність. Адже, дякувати Богу, я маю фіксований прибуток. Я не маю наміру незабаром усе спродати. Через два-три роки паскудне податкове управління усе в мене забере.
– Куди ж ви подінетеся? – запитав Дейв, а подумавши, додав: – І куди подінусь я?
Мак-Аллістер стенув плечима.
– Не знаю. Можливо, переїду до Веймаута. Маю кількох друзів у Леомінстері.
Він сказав це таким тоном, наче вже зробив кілька телефонних дзвінків, навідав кілька покинутих будинків.
Приїхавши на своєму «акорді» на Пагорби, Дейв спробував пригадати, чи живе там досі хтось із чоловіків його віку або молодший від нього. Пригальмувавши на червоне світло, він побачив двох яппі у схожих червоних светрах із високим коміром і шортах кольору хакі, які сиділи на хіднику під закладом, що раніше був піцерією «Прімо». Тепер тут містилася кав’ярня «Вище товариство», і двоє яппі, безстатеві, проте м’язисті, їли морозиво чи то замерзлий йогурт, простягши засмаглі ноги на хіднику й схрестивши їх на щиколотках, а їхні блискучі гірські велосипеди стояли прихилені до вітрини в яскравому світлі білого неону.
Дейв замислився, де він, у біса, житиме, якщо хижацька ментальність переселенців накриє його. Якщо всі бари та піцерії перетворяться на кав’ярні, то вони з Селестою навряд чи стягнуться бодай на двокімнатне помешкання десь на Паркер-Гілл. Залізши на півтора року в борги, вони муситимуть переселитися туди, де сходи смердять сечею й повсюди валяються дохлі пацюки, сморід від яких змішується зі смородом вогких стін, а наркомани та бандити шастають у підворіттях, чекаючи, поки ваші білі дупи поринуть у сон.
Відтоді як місцеві бандити влаштували гонитву за його автомобілем, коли він їхав у ньому з Майклом, Дейв тримав під сидінням пістолет 22 калібру. Він ніколи з нього не стріляв, навіть у тирі, але любив зазирати в його дуло. Він уявляв собі, що б ті двоє яппі відчули, опинившись під його прицілом, і задоволено посміхався.
Та ось на світлофорі вже загорілося зелене світло, а він усе ще стояв. Тоді загули гудки автомобілів, що були позаду, і двоє яппі підвели погляди та подивилися на його обшарпаний автомобіль, намагаючись збагнути, звідки це стільки шуму.
Дейв отямився й рушив через перехрестя, задихаючись під їхніми несподіваними поглядами, від яких йому стало бридко на душі.
Того
