Шон, який уже відчував у руках велике автомобільне кермо.
– Так, так, так! – Джиммі штовхнув Шона в плече.
– Так, так, так! – Шон і собі штовхнув у плече товариша. Щось хвилювалося в ньому, кудись бігло, ставало все осяйнішим і блискучішим.
– Так, так, так! – підхопив Дейв і собі штовхнув Джиммі в плече, але не влучив.
А Шон навіть на мить забув, що Дейв поруч, – таке з ним часто бувало.
– Це напрочуд серйозно, напрочуд круто! – засміявся Джиммі й знову підстрибнув.
А Шон уже бачив, як усе відбувається. Вони сидітимуть на передньому сидінні, Дейв на задньому (якщо вони взагалі його візьмуть), двоє одинадцятирічних хлоп’яків, сигналячи своїм друзям, мчатимуть по Бакінгему, випереджатимуть старших водіїв, не шкодуючи покришок, у хмарах пилюки й диму. Він відчував, як вітер залітає у вікно й куйовдить йому волосся.
Джиммі подивився вгору по вулиці:
– Ти знаєш когось, хто залишає тут ключі в машині?
Шон таких людей знав. Містер Ґріффін клав їх під сидіння, Дотті Фьйоре зберігала в своєму бардачку, а старий Маковскі, який слухав Сінатрині записи надто гучно день і ніч, здебільшого залишав їх у замку запалення.
Однак, простеживши, куди дивиться Джиммі, й спинивши погляд на тих машинах, у яких зберігалися ключі, Шон відчув тупий біль десь під очима, неначе вулиця, залита сонячним промінням, що відбивалося від автомобілів, тиснула на нього, тиснула всіма своїми будинками, що стояли на Пагорбах, всіма своїми сподіваннями, які вона покладала на нього. Він не належав до тих дітей, які крадуть ключі від автомобілів. Він належав до тих дітей, які одного дня підуть навчатися до коледжу, щоб стати чимось більшим, аніж десятник чи вантажник. Отакі були його плани, й він вірив, що вони здійсняться, якщо буде терплячим та обачним. Це було схоже на те, щоб висидіти кіно до кінця, незалежно від того, чи буде воно нудним і нецікавим, бо в кінці це проясниться, чи ж ти побачиш щось несподіване й не жалкуватимеш, що згаяв стільки часу на перегляд.
Він мало не сказав цього Джиммі, але той уже йшов по вулиці, зазираючи у вікна автомобілів. Дейв біг слідом за ним.
– Що ти скажеш про оцей?
Джиммі поклав руку на автомобіль містера Карлтона «Бель-Ейр», і його голос відразу підхопив сухий вітерець.
– Джиммі, може, якось іншим разом? – сказав Шон, підходячи до нього. – Гаразд?
Обличчя Джиммі вмить прибрало знудженого й роздратованого вигляду.
– Що ти хочеш сказати? Ми ж домовилися. Це ж буде очманіло цікаво. Ти хіба забув?
– Очманіло цікаво, – повторив Дейв.
– Ми ж навіть не дотягнемося до дошки приладів.
– А телефонні книги навіщо? – Джиммі всміхнувся в сонячному світлі. – Візьмемо їх у тебе вдома й підмостимо під зад.
– Телефонні книги, – повторив Дейв. – Чудова думка.
Шон витяг перед собою руки.
– Ні, й годі про це.
Усмішка зникла з обличчя Джиммі. Він подивився на Шонові руки так, ніби хотів відрубати їх по лікті.
– Не
