style="font-size:15px;"> Тепер уже Дейв штовхнув Шона.
Шон навіть не збагнув, як усе почалося. Він не пам’ятав, чому Джиммі ще більше розлютився, й не тямив, як Дейвові не забракло дурості штовхнути його вперше. Якусь хвильку вони стояли коло автомобіля, а потім несподівано опинилися посеред вулиці – й ось уже Джиммі тусає його й садить кулаками, а Дейв готовий допомогти.
– Ну ж бо, вдар мене, вдар…
– Я не хочу…
Джиммі знову штовхнув його.
– Ану вдар мене, боягузлива дівко!
– Джиммі, ми не можемо…
– Ні, не можемо. Ти неспроможний, Шоне, дати мені здачі, га?
Він хотів штовхнути Шона знов, але, спостерігши, як позад товариша до них по вулиці щось наближається, опустив руку, й дикий (але й стомлений, як тепер побачив Шон) вираз спотворив його обличчя.
Це був темно-коричневий автомобіль, довгий і з широким кузовом, схожий на той, у якому їздять полісмени, «плімут» чи щось таке. Його бампер зупинився біля ніг хлопців, і копи, яких було двоє, глянули на них крізь засклене вікно. Обличчя полісменів здавалися розмитими на тлі віддзеркалених дерев, що пропливали на склі.
Шон відчув, як досі такий приємний ранок зіпсувався.
Водій вийшов з автомобіля. Це був типовий коротко обстрижений блондин із червоним обличчям, у білій сорочці, чорній із позолотою нейлоновій краватці, з животом, що нависав над застібкою його пояса, немов купа млинців. Другий чоловік здавався хворим. Туго обтягнутий шкірою, зі стомленим обличчям, він підтримував голову рукою, зануривши її в своє масне чорне волосся, й поглядав крізь вікно на трьох хлопців, які підійшли до автомобіля з боку водія.
Кремезний полісмен зігнув палець і поманив ним хлопців до себе.
– Ви дозволите мені щось запитати у вас? – Він нахилився над своїм круглим черевом, і його величезна голова затулила Шонові всю видимість. – Хлопці, ви вважаєте, що можна влаштовувати бійку посеред вулиці?
Шон помітив золотий жетон, закріплений на поясі біля товстого полісменового стегна.
– Не чую відповіді, – промовив полісмен, наставивши долоню за вухом.
– Ні, сер.
– Ні, сер.
– Ні, сер.
– То ви просто хулігани? Ось хто ви такі! – Він тицьнув своїм товстим пальцем у чоловіка, який сидів на місці пасажира. – Мені й моєму партнерові остогиділи хулігани, що лякають на вулицях пристойних людей. Вам зрозуміло?
Шон і Джиммі нічого не відповіли.
– Пробачте нам, – сказав Дейв Бойл, мало не плачучи.
– Хлопці, ви з цієї вулиці? – запитав великий полісмен.
Він ковзав поглядом по будинках на лівій стороні вулиці так, ніби знав тут кожного мешканця, і, якби малі набрехали, відразу забрав би їх до відділка.
– Так, – сказав Джиммі й подивився через плече на Шонів будинок.
– Так, сер, – підтвердив Шон.
Дейв не сказав нічого.
Коп подивився на нього згори вниз.
– Ти щось сказав?
– Що я сказав?
