центів, але потім мені спало на думку інше— скласти список людей, які потребують невеличкої суми грошей. Разом з одним зі своїх студентів ми за декілька днів обійшли село – так виник перелік сорока двох осіб. Склавши докупи суми, яких вони потребували, я був приголомшений як ніколи в житті: підсумок дорівнював двадцяти сімом доларам! Мені стало соромно за те, що я належу до суспільства, неспроможного дати двадцять сім доларів сорока двом працелюбним обдарованим людям.
Аби позбутися цього сорому, я дістав з кишені гроші і дав їх своєму студентові. Я сказав: «Візьми ці гроші, роздай тим сорока двом людям, яких ми зустріли, і скажи, що це позика, але вони можуть віддати мені борг, коли в них з’явиться можливість. Тим часом хай продають свою продукцію там, де їм запропонують хорошу ціну».
Отримавши гроші, люди були в захваті. Спостерігаючи за їхньою радістю, я розмірковував, що мені робити тепер. Подумавши про філію банку в університетському кампусі, я вирушив до керівника й запропонував йому видавати позики біднякам, яких зустрів у селі. Він завмер! «Ви божевільний! – сказав він. – Це неможливо. Як ми можемо позичати гроші злидарям? Вони некредитоспроможні». Я благав його, кажучи: «Принаймні спробуйте і подивіться, що вийде, – це ж невеличка сума». Він відповів: «Ні, наші правила цього не дозволяють. Вони не можуть запропонувати заставу, а таку мізерну суму не варто й давати в кредит». Він запропонував мені поспілкуватися з високопоставленими чиновниками в банківській системі Бангладеш.
Я дослухався до його поради і звернувся до людей, що мали вплив у банківському секторі. Усі вони сказали те саме. Нарешті, після кількох днів поневірянь, я запропонував себе в ролі поручителя. «Я надам гарантію на кредити і підпишу все, що потрібно, тоді ви зможете дати гроші мені, а я дам їх людям, яким хочу допомогти».
Отак усе почалося. Мене повсякчас попереджали, що злидарі, які отримають гроші, ніколи не повернуть їх. Я сказав, що ризикну. І найдивніше, що позичальники повернули мені все до останнього цента. Я дуже зрадів і знову прийшов до менеджера: «Подивіться, вони повертають борги, отже все гаразд». Але той відповів: «О ні, вони просто замилюють вам очі. Незабаром вони візьмуть більше грошей і ніколи їх не повернуть». Отож я позичив їм більше грошей, і вони мені їх віддали. Я розповів про це менеджеру, але він зауважив: «Ну, можливо, в одному селі вам вдалося, але, якщо ви зробите те саме у двох селах, нічого не вийде». Не зволікаючи, я дав позики мешканцям двох сіл – і все вийшло!
Отже, все перетворилося на своєрідну боротьбу між мною, банківським менеджером і його високопоставленими колегами. Вони наполягали, що, якщо кількість сіл збільшиться до п’яти, то, найімовірніше, я зазнаю втрат. Тоді я роздав кредити у п’яти селах, і це лише підтвердило те, що позичальники віддають гроші. Банкіри не поступалися. Вони говорили: «Десять сіл. П’ятдесят сіл. Сто сіл». Це стало нагадувати якесь змагання. Я отримав результати, які вони не могли заперечити, тому що йшлося про їхні гроші, проте вони
