того виступав на радіо, закликаючи всіх солдатів та громадян битись до останнього. Марно було казати їм, що цей прем’єр, до того ж маршал авіації, якого можна було порівняти з президентом хіба в продажності та марнославстві, сам полетів з країни на гелікоптері майже одразу після трансляції своєї героїчної промови. Не допомогли б і пояснення, що саме цей генерал стояв на чолі не солдатів, а таємної поліції – навряд чи це зробило б його милішим для цивільних. У будь-якому разі жінки нічого не слухали, лише верещали й лаялись. Я проклав собі шлях поміж жінками, що стояли між мною та Генералом, прикрив його своїм тілом, беручи на себе численні удари та плювки, аж доки не звільнив його.
– Біжіть! – гукнув я Генералові просто на вухо й штовхнув його у потрібному напрямку.
Якусь мить ми втікали так, наче рятували свої життя, однак принаймні інші в наметовому містечку нас не чіпали, обмежилися презирливими поглядами й вигуками:
– Ні на що не здатні!
– Злодюги!
– Боягузи!
– Покидьки!
Тоді як я звик до цих важких ударів навісної долі, для Генерала це було щось нове. Коли ми зрештою зупинилися біля наших бараків, на його обличчі застиг жах. Скуйовджений, зірки з коміра відірвані, рукави порвані, половини ґудзиків не було, з подряпин на щоці та шиї виступала кров.
– Я не можу увійти туди таким, – прошепотів він.
– Зачекайте в ду́ші, сер, – відповів я. – Я знайду вам новий одяг.
В офіцерів у бараку я забрав запасну сорочку й штани, пояснив синці й лахміття сутичкою з нашими дратівливими конкурентами з військової контррозвідки. Коли я зайшов до душової, Генерал стояв біля зливальниці, змивши з обличчя все, крім сорому.
– Генерале…
– Замовкни! – Він дивився лише на своє відображення у дзеркалі. – Ми ніколи не будемо про це говорити.
І ми більше про це не говорили.
Наступного дня ми поховали Лінь і Дука. Їхні холодні тіла ніч пролежали у моргу ВМС, офіційна причина смерті – одна куля невідомого типу. Ця куля довіку обертатиметься у Бона в голові навколо нескінченної осі, буде отруювати й переслідувати його, бо могла прилетіти, з рівними шансами, і від друга, і від ворога. Він пов’язав на голову білий шалик скорботи – відірваний від простирадла. Коли ми опустили маленьку труну Дука на труну його матері, щоб вони лишалися разом у вічності, Бон кинувся у їхню могилу.
– Чому? – завивав він, лежачи на дерев’яній скрині. – Чому вони? Чому не я? Боже, чому?
Сам у сльозах, я спустився в могилу, щоб заспокоїти його. Коли я допоміг йому вибратися, ми засипали труни землею, а Генерал, Мадам і виснажений священик мовчки спостерігали за нами. Вони були невинні, ці двоє, особливо мій хрещеник – навряд чи я колись буду ближчий до того, щоб мати власного сина. З кожним ударом залізної лопати об невелику купу глинистого ґрунту, що чекав повернення у пустку, з якої його дістали, я намагався переконати себе, що ці два тіла
