Імперії, – сказала Джессіка.
Юе помітив, що вона не слухала його, й зосередився на її словах, запитуючи себе: «Справді, чому вона не переконала Герцога вчинити саме так? Фактично вона могла змусити його зробити що завгодно».
Він заговорив швидко, адже ці слова були правдивими й давали змогу змінити тему розмови:
– Ви не сприймете це за зухвальство… Джессіко, якщо я поставлю вам особисте запитання?
Вона обперлася на підвіконня, бо відчула незбагненний біль неспокою.
– Авжеж, ні. Ви… мій друг.
– Чому ви не змусили Герцога одружитися з вами?
Вона крутнулася, задерла голову й пильно поглянула лікарю у вічі.
– Змусила його одружитися зі мною? Але…
– Мені не слід було питати про це.
– Та ні, – Джессіка знизала плечима. – На це була гарна політична причина – поки Герцог не одружується зі мною, деякі з Великих Домів усе ще мають надію поріднитися з ним. А ще… – вона зітхнула, – мотивування людей, підкорення їхній власній волі призводить до цинічного ставлення до всього людства в цілому. Така влада руйнує все, до чого торкається. Якби я змусила його вчинити так… це був би не його вчинок.
– Так само могла б сказати і моя Ванна, – пробурмотів Юе. Це також було правдою. Він приклав руку до рота, судомно глитнув. Ніколи ще він не був настільки близько до зізнання, до викриття своєї таємної ролі.
Джессіка знову заговорила, порушивши момент.
– Окрім того, Веллінґтоне, у Герцогові справді уживаються двоє. Один із них кохає мене понад усе на світі. Він чарівний, меткий на розум, уважний до інших… ніжний – усе, чого тільки може забажати жінка. Другий же… холодний, черствий, вимогливий та егоїстичний – грубий і жорстокий, наче зимовий вітер. Цього чоловіка витесав батько. – Її обличчя викривилося. – Якби ж тільки старигань помер, щойно мій Герцог народився!
У тиші, що застигла між ними, чути було, як легкий вітерець вентилятора шелестить у жалюзі.
Зрештою Джессіка глибоко вдихнула і сказала:
– Лето має рацію, тут кімнати затишніші, аніж в інших частинах будинку. – Вона повернулася, кинувши оком на кімнату. – А тепер даруйте мені, Веллінґтоне, але я маю ще раз обійти крило, перш ніж почну розподіляти кімнати.
Він кивнув.
– Авжеж.
А сам подумав: «Якби ж тільки був хоч якийсь спосіб не робити те, що я мушу».
Джессіка опустила руки, пройшла до дверей, що вели в коридор, на мить застигла, вагаючись, а тоді вийшла. «Увесь час, поки ми розмовляли, він щось приховував, замовчував, – подумала вона. – Без сумніву, щоб не завдати мені болю. Він гарна людина». Вона знову завагалася, майже повернулася, щоб провести очну ставку з Юе та вивідати, що він приховував від неї. «Але лікареві тільки стане соромно й страшно від думки, що його так легко прочитати. Мені варто більше довіряти друзям».
9
Багато хто звертав увагу на швидкість, із якою Муад’Діб осягнув
