з коренем рослину так легко вбити. Особливо, якщо її посадили у ворожий ґрунт.
– А чи певні ми, що ґрунт справді ворожий?
– На планеті спалахнули водні повстання, коли місцеві дізналися, скількох людей привіз із собою Герцог, – сказала вона. – Вони припинилися тільки тоді, коли населенню розповіли, що ми встановлюємо нові повітряні пастки та конденсатори, щоб подбати про новоприбулих.
– Води тут вистачає лише для підтримання життя. Люди знають, що варто з’явитися комусь іще, хто питиме ці обмежені запаси, – її ціна зросте й бідняки помруть. Але Герцог вирішив цю проблему. Повстання зовсім не свідчать про постійну ворожість до нього.
– А охорона? – запитала вона. – Охорона всюди. А щити? Куди не глянь – скрізь їхні брижі. На Каладані ми жили інакше.
– Дайте цій планеті шанс, – сказав Юе.
Але Джессіка й далі пильно дивилася на вулицю.
– Я відчуваю, як це місце відгонить смертю, – продовжила вона. – Хават заздалегідь заслав сюди цілий батальйон агентів. Охорона на дворі – його люди. Носії вантажів – його люди. Зі скарбниці без жодних пояснень зникають великі суми. Їхні розміри означають лише одне: хабарі на найвищих рівнях. – Жінка похитала головою. – Де б не проходив Зуфір Хават, за ним завжди йдуть смерть і облуда.
– Ви зводите на нього наклеп.
– Наклеп? Я хвалю його. Тепер єдина наша надія – на смерть та облуду. Я просто не помиляюся щодо методів Зуфіра.
– Вам варто було б… зайняти себе чимось, – сказав Юе. – Не залишайте собі ані хвилини для таких бридких…
– Зайняти себе чимось? А що, по-вашому, забирає весь мій час, Веллінґтоне? Я – секретар Герцога, і це займає мене настільки, що я щодень дізнаюся про нові небезпеки… й він навіть не здогадується, що мені про них відомо, – вона стисла губи, а тоді заговорила, карбуючи кожне слово. – Іноді мені цікаво, наскільки мої Бене-Ґессеритські навички вплинули на те, що він обрав на цю посаду саме мене.
– Про що ви? – Юе вразився цинічністю її тону, гіркотою, яку раніше вона ніколи не проявляла.
– Веллінґтоне, ви ніколи не думали, – поцікавилася вона, – що набагато безпечніше мати секретарку, пов’язану зі своїм патроном коханням?
– Навряд чи це гідна думка, Джессіко.
Докір вельми природно злетів із його губ. Не виникало жодних сумнівів щодо почуттів, які Герцог мав до своєї конкубіни. Варто було лише побачити, як він проводжає її поглядом.
Джессіка зітхнула:
– Маєте рацію. Це справді ницо.
Вона знову обійняла себе за плечі й притиснула схований у піхвах крис-ніж до тіла, міркуючи про ту незавершену справу, символом якої він був.
– Скоро тут буде кривава бійня, – промовила вона. – Харконнени не заспокояться, доки не зникнуть самі або не знищать мого Герцога. Барон не може пробачити Герцогові того, що він кузен Імператора – байдуже, наскільки далекий, – тоді як Харконнени отримали свій титул із кишені ДАПТу. Однак головна отрута,
