загорожа відділяла їх від дороги, якою сновигали люди в халатах. Джессіка помітила легке тремтіння повітря між нею та людьми (щити будинку) й заходилася пильно вивчати заклопотаний натовп, дивуючись, що в них могло так захопити увагу Юе.
Мозаїка образів, зрештою, склалася, і жінка притиснула руку до щоки. Те, як ці люди дивилися на пальмові дерева! Вона бачила заздрість, трохи ненависті… й навіть надію. Усі позирали на дерева з однаковим виразом обличчя.
– Ви знаєте, про що вони думають? – спитав Юе.
– А ви вмієте читати думки? – запитанням відповіла вона.
– Ці думки прості, – пояснив Юе. – Вони дивляться на дерева та думають: «Це сотня таких, як ми».
Джессіка повернула до нього здивоване обличчя.
– Чому?
– Це фінікова пальма, – сказав він. – Одній фініковій пальмі потрібно сорок літрів води на день. Людині потрібно лише вісім. Одна пальма дорівнює п’ятьом людям. Двадцять пальм надворі – сотня людей.
– Але дехто з цих людей дивиться на пальми повними надії очима.
– Вони сподіваються, що кілька фініків упадуть. Однак для них ще не пора.
– Ми маємо надто критичний погляд на цю планету, – сказала леді Джессіка. – Разом із небезпеками тут є й надія. Прянощі можуть зробити нас багатими. А з незліченними багатствами ми можемо обернути світ на все, на що тільки захочемо.
Вона подумки тихо засміялася: «Кого я намагаюся переконати?» Сміх вирвався крізь її самоконтроль – зламаний і позбавлений гумору.
– Але безпеку купити неможливо, – додала вона.
Юе відвернувся, аби приховати обличчя від співрозмовниці. «Якби ж тільки замість любові до цих людей можна було відчувати ненависть!» Манерами та поведінкою Джессіка нагадувала його Ванну. Однак сама тільки думка про це сковувала його, зміцнюючи у власних намірах. Вишукані шляхи харконненівської жорстокості. Можливо, Ванна ще жива. А він має точно знати, що вона померла.
– Не хвилюйтеся за нас, Веллінґтоне, – сказала Джессіка. – Це наші проблеми, а не ваші.
«Вона гадає, я хвилююся за неї! – Юе змигнув сльозу. – І це справді так. Однак, виконавши наказ, я маю постати перед Чорним Бароном. Використати єдиний шанс завдати йому удару в мить найбільшої слабкості – у мить його тріумфу!»
Лікар зітхнув.
– Я не потурбую Пола, якщо погляну на нього? – запитала леді Джессіка.
– Зовсім ні. Я дав йому заспокійливе.
– Він добре зносить зміни?
– Хіба що трохи перевтомився. Він збуджений, але будь-який п’ятнадцятирічний хлопчик за таких обставин був би збудженим. – Юе перетнув кімнату й прочинив двері. – Він там.
Джессіка пройшла слідом і зазирнула до затіненої кімнати.
Пол лежав на вузькому тапчані. Одну руку він тримав під легкою ковдрою, а другу закинув за голову. Опущені жалюзі на вікні біля ліжка зіткали візерунчасті тіні на покривалі та обличчі хлопчика.
Джессіка
