викинув обгризений хребет, – і констатую, що втрата мечів – це ніщо інше, як кара за обжерливість та снобізм. За те, що схотілося мені розкоші. Трапилася робота неподалік, тож я й подумав заїхати собі в Керак та почастуватися в «Natura Rerum», у закладі, про який у цілому світі мовлять. А варто було б десь-інде з’їсти кишок, капусти з горохом або рибної юшки…
– До речі, – Любисток облизав пальці, – ця «Natura Rerum», хоча й заслужено славиться кухнею, лише одна з багатьох. Є такі корчми, де страви подають не гірші, а бува, і кращі. Хоча б «Шафран та перець» у Горс Велені, або «Ген Кербін» у Новіграді, з власним броварем. А ще в «Сонатіні» в Цідарісі, недалеко звідси, найкращі дари моря на всьому узбережжі. «Ріволі» в Маріборі та тамтий глухар по-брокілонськи, якого шпигують салом, пальчики оближеш. «Паприка» в Альдерсберзі та їхній славетний заячий окіст зі сморчками а-ля король Відемонт. «Гофмеєр» у Гірундії, ех, потрапити туди восени, після Саовіну, на печеного гуся в грушевому соусі… Або «Два в’юни» за кілька миль від Ард Каррайґ, звичайна корчма на перехресті, а подають там найкращі свинячі рульки, які я тільки їв… Ха! Дивись-но, хто до нас завітав. Про вовка промовка! Привіт, Ферране… Чи то, хм-м… пане інстигатор…
Ферран де Леттенхоф наблизився один, жестом наказавши пахолкам, аби залишилися на вулиці.
– Юліане. Пане з Рівії. Я прибув до вас з інформацією.
– Не стану приховувати, – відповів Ґеральт, – що я в нетерплячці. Про що зізналися злочинці? Ті, що напали на мене вчора, скориставшись із того, що я був беззбройний? Говорили вони про це цілком голосно й відкрито. Це доказ, що в крадіжці моїх мечів брали вони участь.
– На жаль, доказів цього немає. – Інстигатор стенув плечима. – Три ув’язнені – це звичайна піна, мало про що знають. Напали, і то факт, осмілившись, що був ти без зброї. Плітка про крадіж розійшлася неймовірно швидко, це, здається, заслуга пані з кордегардії. І відразу знайшлися охочі… Що, зрештою, мало дивує. Ти не належиш до осіб, яких дуже люблять… І не можеш похвалитися симпатією та популярністю. У камері ти вдався до побиття сусідів по камері…
– Ясно, – кивнув відьмак. – Це все моя провина. Ті вчорашні також були ображені. Не скаржилися? Не вимагали відшкодування?
Любисток засміявся, але відразу замовк.
– Свідки вчорашніх подій, – сказав уїдливо Ферран де Леттенхоф, – зізналися, що цих трьох бито бондарською клепкою. І що бито їх надмірно жорстоко. Так жорстоко, що один із них… забруднився.
– Напевне від зворушення.
– Бито їх було, – інстигатор не змінив виразу обличчя, – навіть тоді, коли були вони вже обезвладнені й не становили загрози. А це означає перевищення меж необхідного захисту.
– А я не хвилююся. Маю добру адвокатку.
– Може, сардинку? – перервав важку мовчанку Любисток.
– Інформую, – сказав нарешті інстигатор, – що слідство ведеться. Учорашні арештовані не замішані в крадіжці мечів. Допитано кількох осіб, які могли
