що придатні хіба що для балу-маскараду, якби тобі хотілося перевдягнутися рубайлом. А оцінено їх так, що аж смішно стає.
– Знайдемо інший магазин! Або майстерню!
– Усюди буде те саме. Є попит на зброю абияку й дешеву, яка має прислужити тільки в одній порядній бійці. І не служити потім переможцям, бо, зібрана з полю бою, вона вже непридатна для використання. І є попит на лискучі оздоблення, з якими ходять фертики. І якими навіть ковбаси не порізати. Хіба що паштетну.
– Ти, як зазвичай, перебільшуєш!
– У твоїх устах це комплімент.
– Ненавмисний! Тож скажи мені, де взяти доброго меча? Не гіршого за ті, що вкрадені? Або й кращого?
– Але ж є майстри-мечники. Може б, ти й натрапив би там, на складі, на якийсь порядний клинок. Але я мушу мати меча, допасованого до руки. Викутого та вигостреного на замовлення. Це триватиме кілька місяців, а бува, що й рік. Я не маю стільки часу.
– Утім, якийсь меч ти отримати мусиш, – тверезо зауважив бард. – Причому якомога швидше, як на мене. То що залишається? Може…
Він понизив голос та роззирнувся.
– Може… Може, Каер Морен? Там, напевне…
– Напевне, – перервав Ґеральт, граючи жовнами. – Аякже. Там усе ще достатньо клинків, повний вибір, навіть срібні. Але це далеко, а нині майже дня не минає без зливи та грози. Річки збурилися, дороги розм’якли. Подорож займе місяць. До того ж…
Він зі злістю копнув дірявого козуба, якого хтось викинув.
– Я дав себе обікрасти, Любистку, насміятися наді мною та обікрасти, наче останній фраєр. Весемір мене немилосердно висміє, а товариші, якщо будуть у той момент в Оселищі, також звеселяться й стануть потім реготати наді мною роками. Ні. Це, най йому дідько, у розрахунок не входить. Я мушу якось дати собі раду інакше. І сам.
Вони почули флейту та барабанчик. Вийшли на площу, на якій стояв овочевий базар, а група вагантів давала виставу[19]. Репертуар мали передполудневий, чи то примітивно дурнуватий і в цілому не смішний. Любисток крокував між ятками, там із гідним подиву й із несподіваною для поета обізнаністю відразу узявся до оцінювання й дегустації виставлених на прилавках огірків, буряків та яблук, щоразу починаючи дискусії та флірти з торговками.
– Квашена капуста! – заявив він, черпаючи з діжки за допомогою дерев’яних щипців. – Скуштуй, Ґеральте. Пречудова, вірно? Така капустка – то справа смачна та рятівна. Узимку, коли бракує вітамінів, допомагає вона від скорбуту. А ще це довершений антидепресантний засіб.
– Тобто як?
– З’їдаєш полумисок квашеної капусти, запиваєш гарнцем сквашеного молока… і тоді депресія стає найменшою з твоїх проблем. Про депресію забуваєш. Інколи надовго. До кого ти так придивляєшся? Що воно за дівчина?
– Знайома. Зачекай-но. Перемовлюся з нею словом і повернуся.
Поміченою дівчиною була Мозаїка, з якою він познайомився в Литти Нейд. Несмілива гладенько зачесана учениця
…група вагантів давала виставу – вагантами (від лат. vagantes – «ті, які мандрують») називалися мандрівні поети, здебільшого ті, які були монахами та виконували – спочатку – релігійні пісні; надалі до вагантів почали зараховувати й інші групи мандрівних представників творчих професій: акробатів, жонглерів тощо; прославилися складанням та виконанням гумористичних і сатиричних пісень і вистав (часто й сороміцького змісту).
