то правда, – сказав жупан. – Шо як відьмак ти на клопоти валечний. Йонас, мій попередник, – продовжив за мить, не дочекавшись із боку Ґеральта жодної реакції, – нахвалитися тобою не міг. Віриш, шо я його за брехуна вважав. Значить, шо йому не до кінця вірив. Знаю, як діла вміють казочками обростати. Особливо серед люду темного: там, куди не плюнь, чи диво, чи чудо, чи інший який відьмак із силами нелюдськими. А ти, бач, показав, шо воно правда щира. Там, у бору, за річечкою, людей зникло – і не полічити. А як тудой до містечка дорога коротша, то й ходили, дурні… На власну погибель. Не зважаючи на перестороги. А нині такий уже час, шо краще не швендяти по пустках, по лісах не лазити. Усюди потвори, усюди людоїди. У Темерії, на Тукайському узгір’ї, осьо ось як страшенна справа сталася, п’ятнадцятеро людей у поселенні вугільників якийсь упир лісовий повбивав. Роговизною те поселення звалося. Чув ти напевне. Нє? Але, шоб я здох, правду кажу. Начебто й чорнокнижники слідство в тій Роговизні вчиняли. Ну, шо там казати. Ми теперички тута, в Ансегісі, у безпеці. Тобі дякуючи.
Вийняв із комода скринечку. Розклав на столі аркуш паперу, макнув у каламар перо.
– Обіцяв ти, шо страшидло вб’єш, – промовив, не підводячи голови. – Тож слова на вітер не кидав. Чесний ти, як на волоцюгу… Та й тим людиськам життя врятував. Бабі й дівулі. Подякували вони хоч? У ноги кинулися?
«Не кинулися, – зціпив зуби відьмак. – Бо ще не цілком опритомніли. А я звідси поїду ще до того, як вони опритомніють цілком. До того, як зрозуміють, що я використав їх наче принаду, у пихатому зарозумінні повіривши, що зумію врятувати всю трійцю. Поїду ще до того, як до дівчинки дійде, доки зрозуміє вона, що з моєї провини вона тепер напівсирота».
Почувався він поганюще. Напевне, був то результат використаних перед битвою еліксирів. Напевне.
– Ото монструмо, – жупан посипав папір піском, тоді струсив пісок на підлогу, – справжнісінька огидність. Глянув я на трупа, як той принесли… Шо воно таке було?
Ґеральт не мав щодо цього впевненості, але не хотів це виказувати.
– Арахноморф.
Альберт Смулька ворухнув губами, даремно намагаючись повторити.
– Тьху, хай йому: як звати, так звати, псу на нього насрати. То тим мечем ти його засік? Отим клинком? Можна глянути?
– Не можна.
– Ха, бо зачароване напевне лезо. І дорогим мусить… Ласий шматочок… Ну, але ми тут гала-гала, а час сплива. Умову виконано, час на платню. А передусім формальності. Розпишися на фактурі. Значиться, хрестик або який інний знак постав.
Відьмак узяв поданий йому рахунок, повернув до світла.
– Гляньте на нього, – покрутив головою жупан, скривившись. – Ніби шо, читати вміє?
Ґеральт поклав папірець на стіл, підіпхнув у бік урядника.
– Мала помилка, – сказав спокійно й тихо, – вкралася до документа. Умовлялися ми на п’ятдесят крон. А фактура виставлена на вісімдесят.
Альберт Смулька склав долоні, спер на них підборіддя.
– То
