наступного року?
– Я б хотів, – відповів Ден. – Але я тільки перейшов у старші класи. – Насправді Ден ще не вирішив, чи вступатиме до цього коледжу. Втім, якщо йому сподобаються літні курси, то чом би й ні. – Послухайте, якщо у мене вийдуть гарні інтерв’ю, ви зможете використати їх для свого семінару.
– Звісно, – сказала вона. – Поживемо – побачимо.
Ден пішов, легенько помахавши їй рукою. Він ще не зрозумів, чи ідея докопатися до минулого Брукліну лякала його, чи захоплювала, але, оскільки це було, так би мовити, його завдання – нехай навіть неофіційне завдання для отримання фальшивих додаткових балів, – цей факт додавав їй певної вагомості. Тепер він зможе розповісти Еббі та Джордану про свої знахідки і при цьому не виглядатиме психом.
Якщо вже зайшла мова про Джордана та Еббі, то вони, мабуть, чекають на нього за обідом. Ден пригадав ту мить минулої ночі, коли йому здалося, що Еббі от-от його поцілує. Чи вона теж про це згадує? Чи вона теж про нього думає?
Чотири дні Ден збирав усю свою сміливість, щоб запросити Еббі на побачення.
Правду кажучи, це були чотири неймовірні дні, протягом яких він, Еббі та Джордан стали просто нерозлийвода. Вони разом їли, разом сиділи на заняттях і вечорами разом гуляли. Утім, через це Ден ще більше боявся запросити Еббі на побачення. Голова йому йшла обертом. Чи варто її запрошувати? А що, як вона йому відмовить? Чи залишаться вони після цього друзями? Як до цього поставиться Джордан? А що, як вона погодиться? А що, як?..
Він постійно занурювався у свої думки, і навіть Фелікс помітив, що з ним щось не те.
– Здається, ти чимось засмучений, Деніеле, – якось зауважив Фелікс, коли Ден після обіду повернувся до кімнати, гепнувся на ліжко і голосно зітхнув. – Хочеш про це поговорити?
Ден зважував, чи є якийсь сенс радитися з Феліксом щодо свого побачення – хоча йому здавалося, що його сусід теж непогано проводить час на цих курсах. Він досі вчився сам у їхній кімнаті, говорив, як учитель хімії, і дуже мало спав. Але його комікси кудись зникли і скидалося на те, що йому подобалось займатися своїми справами.
– Ну-у, – протягнув Ден. – Я думаю про те, щоб запросити Еббі на побачення. Як гадаєш, які в мене шанси?
– Ага, тепер розумію, чого ти такий знервований…
– Ти… розумієш? – Ден зупинився, хоча й не був певен, чи хоче почути Феліксові пояснення.
– Хоча в тебе й симетричне обличчя, вуха трохи клапаті. Ти не дуже високий, і м’язів небагато, тож… А з іншого боку, Еббі…
– Так, – перебив його Ден. – Вона збіса гарна.
Фелікс зачекав, поки Ден договорить, і знизав плечима.
– Я б сказав, що вона, так би мовити, не для тебе.
– Я так і думав, дякую, – пробурмотів Ден. Йому не варто так засмучуватись, зважаючи на автора цих суджень, але… все одно неприємно.
– Але це якщо дуже придивлятися, – засяяв посмішкою Фелікс, обернувшись на стільці. – Я відповів на
