А ще був Джордан, який дуже боявся, що його виженуть з коледжу і відправлять додому. – А от кава Еббі – це кошмар для діабетиків.
– Ден так бурчить, тому що вранці сусід по кімнаті присоромив його за вибір предметів.
– Присоромив? Якого біса? Та яке йому взагалі до цього діло? – розсміявся Джордан. – Не пощастило тобі в сусідській лотереї, Денні. А от я? Я в ній переміг. Ї класний хлопець. Зранку він грав для мене на віолончелі. – Джордан помахав високому хлопцеві зі скуйовдженим волоссям, що якраз ставив на траву віолончель. – Він збирає гурт, щоб грати на галявині камерну музику. Уявляєте? Давайте вже швидше запишемося на курси. Я хочу кожного ранку слухати віолончель. Я хочу це. – Він указав рукою поперед себе. – Це точно краще за життя під Талібаном. Я готовий до всього.
– Не треба так легковажити життям, – сказала Еббі. – Воно в тебе одне.
– А от і ні, якщо я буддист. Або привид. Але ти маєш рацію. Хто хоче старіти? Точно не я. Звісно ж, я буду привабливим і відомим, але… Зморшки? Біль у спині? – Він ущипнув Еббі за носа. – Ну, принаймні ти завжди будеш виглядати неперевершено.
Ден не міг з ним не погодитись.
– А от Ден уже виглядає так, ніби йому за тридцять, – продовжував Джордан, хихикаючи. – У хорошому значенні! Не бий мене… я ж кажу – в хорошому значенні! Ти тільки глянь на себе, такий тихенький, серйозний і виглядаєш так собі. Мудрий не за віком. Хлопче, та ти як той чарівний кістлявий Будда.
– Ну дякую! – Ден опустив очі, відчуваючи, як його обличчя червоніє. Він не хотів, щоб хто-небудь, особливо Еббі, думав про Будду, коли дивитиметься на нього.
– Він що, почервонів? Так, він почервонів, – розреготався Джордан, прискорив крок і боковою доріжкою потягнув за собою Еббі, примушуючи Дена майже бігти за ними.
– Відчепись від нього, Джордане. – Вона обернулася до Дена і винувато посміхнулась. – Не хвилюйся, як на мене, ти не виглядаєш за тридцять. Він просто хоче тебе подратувати.
– Судячи з його обличчя, мені це вдається, – зауважив Джордан.
– Щось тобі сьогодні дуже весело, – сказала Еббі. – Кошмари не снилися після вчорашнього?
Джордан похитав своєю кучерявою чуприною.
– Мені? Ні, я спав, як немовля. Мабуть тому, що далеко від дому.
Ден пригадав власну ніч і сон, якого йому так бракувало. Здавалося, що він єдиний, на кого вплинув цей кабінет. Адже тільки він узявся докопуватись до історії притулку.
Він не хотів, щоб Еббі та Джордан подумали, ніби він схибнувся, тому радів, що не проговорився їм. Краще змінити тему розмови, доки він не ляпнув чогось такого, про що потім буде жаліти.
– Отож, Джордане, ми з Еббі говорили про курси, на які хочемо записатися.
– Добре…
– Ну, ми тут подумали, що деякі з них ми можемо відвідувати разом. Як тобі ідея?
– Я за, – відповів Джордан, хоча в той момент він вийняв свій телефон і зі швидкістю світла великими пальцями набирав
