ьої Туреччини із неабияким хистом і вправністю… її фантазії на історичні теми, знання міської політики і юнацька допитливість витворюють багату мапу Туреччини, ключем до якої є сама ця книжка.
Яскрава реконструкція історії, чудово написана… цей повчальний роман показує, як ненависть і заздрість руйнують, а любов може відбудувати світ заново.
Розкішний роман: життєвий, інтригуючий, бурхливий, але при тому елегантний, сповнений любові й жорстокості, – на диво живий.
Потужно відтворена Османська імперія часів її розквіту. У центрі оповіді цього захопливого твору – пригоди Джахана і думка про те, що прожити гідне життя так само складно, як і звести прекрасну мечеть, спроектовану Сінаном.
Шафак неперевершена у відтворенні атмосфери – під її пером однаково оживають і батальна сцена, і бенкетна зала. Шафак – одна з найпопулярніших сучасних романістів Туреччини… стрижнем книжки є сила любові, перед якою всі люди є рівними.
Про авторку
Еліф Шафак – письменниця зі світовим ім’ям, авторка таких творів, як «The Bastard of Istanbul» (серед варіантів назви в перекладах є «Стамбульський підкидень», «Батько і позашлюбний син»), «Сорок правил кохання» і «Честь». Вона – найпопулярніша серед письменниць Туреччини. Твори Еліф Шафак перекладено понад сорока мовами, вона друкується у багатьох міжнародних виданнях, зокрема «The New York Times», «Financial Times», «Guardian», «Independent», «La Repubblica», «Newsweek», «Time». Також є лектором, працює з агенцією «London Speaker Bureau» і з «TED Global». Книжки Еліф Шафак були у довгому списку премій «Оранж», «Бейліз», Дублінської літературної премії, у короткому списку премії «Independent» за художні твори. Мешкає в Лондоні з двома дітьми, має сайт www.elifshafak.com.
Учень архітектора
Учням усього світу – ніхто не розповів нам, що любов є найскладнішим ремеслом
Із першого погляду тисячосердо тебе покохала.
…Нехай кажуть побожні, що кохання – то гріх,
Хай і так,
То дай же згоріти мені в його полум’ї.
Я весь світ обійшла й не знайшла нічого, що варте любові,
бо рідним своїм я чужа,
бо мене відцурались.
З усіх людей, що їх створив Господь і спокусив Шайтан, лише небагатьом відкрився Центр Усесвіту, де немає ні добра, ні зла, ні минулого, ні майбутнього, ні «я», ні «ти», ні війни, ні причини воювати – а тільки нескінченне море спокою. Те, що уздріли ці люди, було таке прекрасне, що вони втратили дар мови.
Ангели змилувалися над ними й запропонували їм вибрати одне з двох. Якщо люди бажають повернути собі голос, то вони повинні забути все, що побачили, хоча у глибинах їхнього серця залишиться відчуття втрати чогось важливого. Якщо ж вони прагнуть запам’ятати цю красу, то їхній розум залишиться у полоні такого дурману, що правду від марева їм неможливо буде відрізнити. Тож оті нечисленні, які випадково потрапили в це заповітне місце, не позначене на жодній мапі, повернулися звідти або з бажанням чогось незнаного, або з міріадами питань на вустах. Ті, які бажають віднайти забутий безмір, відтоді звуться закоханими, а ті, які прагнуть знання, – учнями.
Цю притчу розповідав учитель Сінан нам, своїм учням. Він уважно дивився на нас, схиливши голову набік, неначе намагався зазирнути у наші душі. Я знав, що то було лише моє марнославство, яке не личить такій простій людині, як я, та щоразу, коли чув від учителя цю притчу, не сумнівався: він звертається передусім до мене, а не до когось іншого. На мить його погляд затримувався на моєму обличчі – немовби він чогось очікував. Я відводив очі, боячись розчарувати його, не дати йому оте очікуване – хоча що саме, цього я не відаю й досі. Цікаво, що ж учитель бачив у моїх очах? Чи відчував він, що завдяки його навчанню я не матиму рівних, однак через незграбність свою зазнаю такого нещастя в коханні?
О, коли б я міг повернутися назад і сказати йому, що я настільки ж навчився кохати, наскільки кохався в навчанні! Але якщо я схитрую, то завтра для мене вже кипітиме казан у пеклі, а хтозна, чи те «завтра» уже не стоїть на моєму порозі, бо я вже старий, як дуб, а ще не зійшов у могилу.
Нас було шестеро: учитель, учні та білий слон. Ми все будували разом: мечеті, мости, медресе, караван-сараї, притулки для вбогих і літніх, акведуки… То було так давно, що мій розум згладив у цих спогадах найгостріші кути, перетворив спогади на рідкий біль. Ті о`брази, що спливають у моїй пам’яті, коли озираюся в минуле, можуть виявитися змальованими уже згодом, аби полегшити почуття
