лисиці, горностаї, рисі, безоарові цапи, дикі коти, газелі, велетенські черепахи, козулі, страуси, гуси, дикобрази, ящірки, змії, крокодили, вівери, леопард, зебра, жирафа, тигр і слон.
Коли Джахан зайшов до Чоти – тридцятип’ятирічного білого індійського слона заввишки шість ліктів,[4] – то побачив свого улюбленця дуже збудженим і стривоженим; слон розгорнув вуха, немовби вітрила. Джахан усміхнувся тварині, зі звичками якої був дуже добре знайомий.
– Що таке? Чи небезпеку чуєш?
Поплескавши слона по боці, Джахан запропонував йому жменю солодкого мигдалю, який завжди тримав у своєму поясі.
Чота, який ніколи не відмовлявся від ласощів, закинув горіхи в рота одним рухом хобота, та все ж не зводив очей із брами. Великий звір нахилився уперед, переніс усю вагу на передні ноги – і так застиг, прислухаючись до якихось віддалених звуків.
– Заспокойся, усе гаразд, – мовив Джахан, хоча ні він сам, ні слон по-справжньому не вірили у це.
Повертаючись назад, Джахан зустрів Олева, який умовляв решту доглядачів розходитися спати:
– Ми все обшукали! Нічого немає!
– Але ж тварини… – заперечував хтось.
Олев, кинувши погляд на Джахана, зауважив:
– Індієць має рацію. Певно, то був вовк. Хоча я думаю, що шакал. Хай там як, але він уже втік. Лягайте спати.
Цього разу ніхто не заперечував. Киваючи і щось бурмочучи собі під ніс, доглядачі попленталися до своїх сінників – хай яке було їхнє ложе грубе, колюче та вошиве, але теплішого й безпечнішого місця ці люди не мали. Тільки Джахан затримався.
– А ти не йдеш, погоничу? – гукнув йому Като, приборкувач крокодилів.
– Я скоро, – відказав Джахан і кинув погляд у бік внутрішнього двору палацу, звідки почувся дивний притишений звук.
Замість того, щоб повернути ліворуч до своєї халупи з каміння та дерева, він завернув праворуч, до високої стіни поміж двома дворами. Ішов невпевнено, наче чекав приводу передумати і повернутися до своїх креслень. Коли Джахан дійшов до високого бузку в найвіддаленішій частині саду, то помітив якусь тінь. Темну, химерну, настільки схожу на примару, що чоловік ледь не кинувся тікати, аж раптом примара розвернулася і стало видно, що це – Тарас із Сибіру. Цей чоловік, переживши усі пошесті та напасті, найдовше за всіх перебував на службі у звіринці. Тарас бачив, як одні султани відходили, а інші приходили. Бачив, як могутні зазнавали принижень, а ті голови, що носили найпишніші тюрбани, безславно котилися у багнюку. «Тільки дві речі незмінні на світі, – із посмішкою примовляли слуги, – Тарас із Сибіру та любовні страждання. А все інше має кінець…»
– Це ти, індійцю? – запитав Тарас. – Що, тварини розбудили?
– Так, – відповів Джахан. – А ви зараз чули якийсь звук?
Старий щось буркнув – це могло означати і «так», і «ні».
– Он звідти, – кивнув, витягнувши шию, Джахан. Він
Приблизно 3 метри.
