час він чув однаково глухий звук. А потім раптово звук став лункіший. Чоловік зупинився. Стоячи на колінах, він щосили штовхнув нижні цеглини. Спочатку вони трималися, потім піддалися. Залишивши лампу, Джахан проповз крізь отвір у сусідній двір.
Місяць розливав моторошне світло трояндовим садом, який нині став трояндовим цвинтарем. Кущі, які навесні вкривалися квітами найясніших відтінків червоного, рожевого, жовтого, тепер стояли прив’ялі, їхнє обтріпане листя блищало під місяцем, сад нагадував дивне сріблясте море. Серце Джахана калатало швидко і гучно, він навіть боявся, що хтось може його почути. Тілом прокотився дрож від згадок про історії з отруєними євнухами, задушеними дружинами, візирами, яким було відрубано голови, і мішками, які ще звивалися, коли їх скидали в Босфор. У цьому місті деякі цвинтарі були на пагорбах, а деякі – в морі, на глибині сотень сажнів.
Перед ним стояло вічнозелене від сотень хусток, стрічок, підвісок і шнурів на гіллі Дерево бажань. Якщо котрась молодша дружина чи одаліска в гаремі має таку таємницю, поділитися якою може тільки із самим Аллахом, то вона просить євнуха прийти сюди із якоюсь дрібничкою, яка їй належить. Цей предмет буде повішено на гілку поряд із ще чиїмось. Оскільки прагнення однієї жінки часто суперечать прагненням іншої, то дерево повнилося взаємовиключними благаннями і протилежними бажаннями. А проте саме в цю пору, коли його листям шурхотів легкий вітерець, дерево мало дуже сумирний вигляд. Власне, сумирний настільки, що Джахан не втримався і пішов у його бік попри обіцянку, дану старому Тарасові.
До кам’яної будівлі попереду було не більш як тридцять кроків. Наполовину схований за стовбуром Дерева бажань, Джахан дуже повільно визирнув – і одразу сховався назад. Щоб наважитися визирнути знову, йому знадобилося якусь мить збиратися з духом.
Із дюжину глухонімих метушилися туди й сюди, підбігали то до одного виходу, то до іншого. Кілька з них несли щось схоже на мішки. Смолоскипи в їхніх руках креслили у повітрі бурі смуги, а щоразу, коли шляхи двох смолоскипів перетиналися, тіні на мурах видовжувалися.
Не знаючи, як розуміти цю картину, Джахан метнувся до задньої частини будівлі, відчуваючи запах жирної землі, а кроки його були такими ж нечутними, як і повітря, що він вдихав. Джахан зробив півколо, дійшовши до якихось дверей із дальшого краю. Як не дивно, там не було охорони. Не замислюючись, Джахан увійшов. Коли б він задумався над тим, що робить, його скрутило б від жаху, і він це розумів.
Усередині було вогко і холодно. Навпомацки у напівтемряві він просувався уперед, хоча відчував поколювання в потилиці, де волосся стало сторчма. Шкодувати було запізно. Назад дороги вже не було: Джахан міг іти лише вперед. Тулячись до стіни, він протиснувся у тьмяно освітлену кімнату. Чоловік роззирнувся: столи, інкрустовані перламутром, на кожному – скляна чаша; дивани з подушками, дзеркала у різьблених позолочених рамах, килими від самої стелі – а на підлозі оці мішки, в яких щось лежить.
Джахан кинув швидкий погляд назад: там нікого не було; потім поволі посунув уперед, доки його увагу привернуло дещо
