звідси живим, то розповім усім!
– Цить, не мели дурниць і не галасуй. Як ти сюди потрапив?
Пояснювати не було коли. У коридорі почулися кроки, відлунюючи від високих стель і оздоблених стін. Джахан підвівся і поволі присунувся до вчителя, сподіваючись лишитися непомітним. А наступної миті до кімнати увійшов Мурад ІІІ із почтом. Невисокий, доволі огрядний султан мав орлиний ніс, велику, майже світлу бороду, його карі очі гостро та впевнено дивилися з-під вигнутих брів. Він заговорив не одразу: мав дібрати тон, яким звернутися до будівничого: лагідно, суворо чи, може, найсуворіше?
Сінан швидко отямився: поцілував край султанової одежі. Учень низько вклонився й так і застиг, не в силах підвести очі до Тіні Бога на Землі. Джахана не так знітив сам султан, як те, що він опинився перед його монаршими очима. Адже нині Мурад став султаном. Батько його, Селім П’яниця, послизнувся на мокрому мармурі в хамамі й забився на смерть; за чутками, тоді він був п’яний як чіп, хоча перед тим уже розкаявся у своєму неправедному способі життя й зарікся торкатися вина. Щойно впали сутінки, під гучну хвалу і славослів’я до небес злетіли феєрверки, звуки барабанів і труб: Мурада було підперезано мечем його предка Османа і проголошено новим падишахом.
Надворі шелестів і зітхав морський вітер. Не наважуючись зрушити з місця, Джахан чекав, безмовний, як могила. На лобі в нього проступив піт. Він вслухався у тишу, яка тиснула на його плечі; від цього губи його настільки наблизилися до підлоги, що він уже міг би її поцілувати, немов холодну коханку.
– Чому тут мерці? – спитав султан, щойно помітив мішки на підлозі. – Чи ви не маєте сорому?
Один служник одразу відповів на це:
– Ми просимо вибачення, високий пане. Ми подумали, що ви, можливо, забажаєте ще раз на них подивитися. Ми віднесемо їх до трупарні й подбаємо, щоб до них там поставилися із належною шаною.
Султан нічого не сказав. Він подивився на людей, що стояли на колінах перед ним.
– Архітекторе, чи це один із твоїх учнів?
Сінан відповів:
– Так, ваша величносте. Один з чотирьох.
– Я просив вас прийти самого. Чи мій посланець порушив мою волю?
– Це моя провина, – сказав Сінан. – Благаю, пробачте мені. У моєму віці мені потрібна допомога.
Султан на мить замислився над цими словами.
– Як його звати?
– Джахан, мій щасливий повелителю. Може, ви пам’ятаєте його як вашого погонича. Він доглядає білого слона.
– Приборкувач тварин і архітектор, – пирхнув султан. – Як так вийшло?
– Він служив вашому славетному дідові, султану Сулейману, нехай спочиває він з миром. Побачивши його хист у будівництві мостів, ми взяли його під опіку і вивчили з юних літ.
Не дуже звертаючи увагу на пояснення, султан пробурмотів немовби до себе самого:
– Мій дід був великим правителем…
– О,
